Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
Напевно, дедалі частіші випадки лінчування пояснюються притаманним людині інстинктом наслідувати — цією і ще одною найпоширенішою людською вадою: страхом перед загальним осудом, небажанням привернути до себе увагу тим, що робиш не так, як усі. Ім’я цьому — Моральне Боягузтво, і воно — домінуюча риса вдачі 9999 чоловік з кожних десяти тисяч. Я не претендую на це відкриття, адже й найтупоголовіші з нас у душі знають, що так воно і є. Історія не дасть нам забути чи знехтувати цю найважливішу рису нашої вдачі. Історія постійно дошкуляє нам, нагадуючи, що відколи існує світ, усі повстання проти людської підлості й гніту розпочинались одним-єдиним сміливцем з десяти тисяч, а решта полохливо очікували й лише згодом, неохоче, приєднувалися до руху під впливом такої людини та її послідовників з інших десяти тисяч. Аболіціоністи це пам’ятають. Потай громадська думка вже давно була на їхньому боці, та кожен боявся заявити про це вголос доти, доки з якогось натяку здогадався, що сусід думає так само. Отоді зчинилася буча. Так буває завжди. Колись так буде і в Нью-Йорку й навіть у Пенсільванії.
Припускають — і запевняють! — нібито лінчування дає людям утіху — вони, мовляв, радіють нагоді побачити виставу. Та це неправда, весь наш досвід спростовує таке твердження. Жителі Півдня зроблені з того самого тіста, що й населення Півночі, а переважна більшість цих останніх — люди добропорядні й співчутливі. Їх украй вразило б таке видовище, і вони… пішли б на нього дивитись і вдавали б, ніби їм це подобається, якби вважали, що інакше викличуть невдоволення громади. Так уже ми створені — тут нічим не зарадиш. Інші тварини не такі, але й тут ми безсилі чим-небудь зарадити. Вони не знають, що таке Моральний Критерій, ми ж не можемо позбутися його, не можемо його продати, хай навіть за безцінь. Моральний Критерій підказує нам, що є добро… і як ухилитися від нього, коли воно не в моді.
Як я уже казав, гадають, нібито зграя лінчувателів має втіху від розправи, яку чинить. Звичайно, це неправда, в таке не можна повірити. Останнім часом уголос, не приховуючись, твердять — ви мали змогу не раз бачити це в пресі, — немовби досі ми неправильно тлумачили, що штовхає лінчувателів на самосуд: це, мовляв, не бажання помститися, а «просто звіряча жадоба спостерігати людські страждання». Якби було так, тоді людський натовп, що бачив пожежу в готелі «Віндзор», дістав би насолоду від тих страхіть, що діялися на очах. Та хіба ці люди втішалися? Ніхто не зважиться так подумати, ніхто не звинуватить їх у цьому. Багато хто ризикував життям, рятуючи чоловіків і жінок, які опинилися в небезпеці. Чому вони це робили? Тому що ніхто не засудив би їхніх вчинків. Ніщо їх не стримувало, і вони могли чинити так, як підказувало їм серце. То чому ж такі самі люди, зійшовшись до гурту в Техасі, Колорадо, Індіані, стоять і дивляться на лінчування, всіляко показуючи, ніби їм це до вподоби, хоч на серці в кожного тяжко й сумно? Чому ніхто ані порухом, ані словом не виявить свого протесту? Гадаю, тільки тому, що така людина залишилася б у меншості; кожний боїться викликати невдоволення свого сусіда — для звичайної людини це гірше за поранення чи смерть. Тільки-но стає відомо, що має відбутися лінчування, як люди запрягають коней і разом з дружинами та дітьми мчать кілька миль, щоб його побачити. А чи справді задля того, щоб побачити? Ні, вони бояться лишитися вдома: а що, мовляв, коли хтось помітить їхню відсутність, а потім кине в їхній бік якесь образливе слово? Оце вже схоже на правду, бо всі ми знаємо, як ми самі почуваємося під час таких вистав і як самі повелися б у таких обставинах. Ми не кращі й не хоробріші за інших, і нема чого це приховувати.
Який-небудь Савонарола[86] міг би самим лише поглядом приборкати й розігнати зграю лінчувателів. На таке здатні ще Мерілл та Белот[87]. Нема такої ватаги, яка б не завагалася при людині, відомій своєю безмежною хоробрістю. До того ж будь-яка зграя лінчувателів сама жде, щоб її розігнали, бо ви не знайдете там і десяти чоловік, котрі б не воліли бути в цей час десь в іншому місці, і вони, певна річ, там і були б, якби їм не бракувало сміливості. Ще хлопчиком я бачив, як один хоробрий чоловік підняв на глузи і розігнав цілий натовп; згодом, у Неваді, я був свідком того, як один відомий головоріз змусив двісті чоловік сидіти не поворухнувшись в охопленому полум’ям будинку, аж поки дозволив їм вийти. Відважний злодій сам-один пограбує цілий пасажирський поїзд, а якщо він сміливець тільки наполовину, то зупинить диліжанс і оббере його пасажирів.
Таким чином, лінчування можна викорінити ось як: у кожній громаді, що занедужала на цю хворобу, поселити по хоробрій людині, і нехай вона заохочує, підтримує і видобуває на світ божий глибокий осуд лінчування, що прихований — у цьому нема сумніву — в серці кожного. Тоді ці громади матимуть кращий приклад для наслідування, бо ж усім нам конче треба когось наслідувати. Але де знайти таких відважних людей? Оце справа складна. У всьому світі їх не більше трьох сотень. Якби йшлося тільки про фізично хоробрих людей, то все було б дуже просто — таких знайдеться сила-силенна. Коли Гобсон[88] оголосив, що йому потрібні сім добровольців, які пішли б за ним, по суті, на неминучу смерть, відгукнулися чотири тисячі чоловік — фактично весь флот. Тому що світ схвалив би їхній вчинок, і вони про це знали. Та якби Гобсонів план висміяли друзі й товариші, чия добра
