Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

та багато інших речей. Отже, скеля теж не повинна тонути. Але тут доводиться обмежитись самим знанням, бо довести це неможливо — поки що. Та я знайду спосіб — і тоді знову хвилювання зникне. Як сумно. Адже поступово, коли я розгадаю все, хвилювання зникне назавжди. А я так люблю хвилюватися! Минулої ночі ця думка не давала мені спати.

Спочатку я не могла збагнути, для чого створена, а тепер, здається, знаю: щоб розгадувати таємниці цього чудового світу, щоб бути щасливою і дякувати Творцеві, який все це придумав. Мабуть, я ще багато чого не знаю; я на це сподіваюся. Та якщо не квапитися, загадок вистачить не на один тиждень. Я на це теж сподіваюся. Підкидаєш пір’їну, і вона пливе в повітрі, а потім зникає з поля зору. А підкинеш грудку землі — і все навпаки. Вона завжди падає. Я кидала ще й ще, і завжди виходило одне й те саме. Цікаво, чому це так? Звичайно, вона не падає, але тоді чому так здається? Мабуть, це зорова ілюзія. Тобто, одна з цих речей — ілюзія. Не знаю, котра. Може, пір’їна, може, грудка. Я не можу довести, котра з двох речей обманює мої очі. Можу лише показати, що це робить одна з них. А ви вже самі вибирайте.

Спостерігаючи зорі, я дізналася, що вони не вічні. Бачила, як навіть найкращі з них танули і котилися з неба. Якщо може розтанути одна, то можуть розтанути всі. А якщо можуть розтанути всі, то вони всі можуть розтанути в одну ніч. Колись таке горе настане — я знаю. Тому кожну ніч сидітиму і дивитимуся на зірки, змагаючись зі сном, поки моїх сил. Я закарбую ці іскристі поля в своїй пам’яті, щоб потім, коли їх не стане, я могла уявити на чорному небі таку ж безліч цих чарівних вогників, щоб вони знову сяяли й двоїлися в моїх заплаканих очах.

Після гріхопадіння

Коли я згадую минуле, Сад видається мені сном. Він був прекрасний, незрівнянний, чарівний. Я втратила його і більше ніколи не побачу.

Я втратила Сад, але знайшла його, і я щаслива. Він щиро любить мене. Я люблю його всіма силами своєї пристрасної натури. Мабуть, так і повинно бути, раз я така молода. Коли я питаю себе, за що люблю його, то виявляється, що я цього не знаю, та й не дуже хочу знати. Гадаю, що така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика, як любов до інших плазунів чи звірів. Мабуть, так і має бути. Деяких птахів я люблю за їхні пісні. Адама я люблю не за те, що він співає, зовсім ні. Що більше він співає, то менше мені це подобається. І все ж я прошу його співати, бо хочу навчитися любити все, що йому до смаку. Я певна, що навчуся, бо спочатку не могла терпіти його співу, а тепер можу. Від того співу молоко кисне, та дарма, я звикну й до такого молока.

Я люблю його не за розум, зовсім ні. Він не може відповідати за свій розум, він не сам себе створив. Він такий, яким його задумав Творець, і цього досить. У цьому задумі була вища мудрість, я це добре знаю. З часом його розум розвинеться, та, думаю, не відразу. Та й навіщо поспішати? Адам і так мене влаштовує.

Я люблю його не за ласкаве й уважне ставлення до мене, і не за його делікатність. Ні, тут йому якраз дечого бракує. Але він і так хороший і поступово виправляється.

Я люблю його не за працелюбність, зовсім ні. Гадаю, що він її не позбавлений; не знаю тільки, чому приховує від мене. Це єдине, що завдає мені болю. В усьому іншому він тепер зі мною відвертий і прямий. Певна, він більше нічого не приховує. Мене засмучує, що він таїться від мене, і часом думка про це не дає мені спати. Та я викину її з голови, щоб не затьмарювати щастя, яке вщерть сповняє мене.

Я люблю його не за освіченість, зовсім ні. Він самоук і справді знає багато, але не все.

Я люблю його не за лицарську вдачу, зовсім ні. Він доніс на мене, та я його не виню. По-моєму, це особливість його статі, а він не сам її створював. Звичайно, я б не донесла на нього — краще вмерти. Але це вже особливість моєї статі, яка не є моєю заслугою, бо свою стать я теж не сама створила.

То за що ж я люблю його? Мабуть, просто за те, що він чоловік.

В глибині душі він добрий, і я люблю його за це, та любила б і без цього. Навіть коли б він бив і ображав мене, я все одно любила б його. Впевнена. Мабуть, уся справа тут у статі.

Він сильний і красивий, і я люблю його за це, милуюся і пишаюся ним. Та я любила б його і так. Любила б некрасивим, любила б калікою. А якби довелося, працювала б на нього, була б його рабинею, молилася б за нього і не відходила б від його ложа до самої своєї смерті.

Так, мабуть, я люблю його просто тому, що він мій і що він чоловік. Іншої причини я не бачу. Мабуть, я сказала те, що є: така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика. Вона приходить — ніхто не знає звідки — і її не збагнути. Та в цьому й немає потреби.

Така моя думка. Та я тільки жінка, яка перша замислилася над цим. Можливо, через брак знань і досвіду я в чомусь помилилася.

Через сорок років

Я молюся і прагну, щоб ми разом пішли з життя. Це прагнення житиме на землі вічно, і його відчуватиме серце кожної люблячої дружини, поки існує світ. Це прагнення назвуть моїм іменем.

Але якщо одному з нас судилося піти першому, я молюсь, щоб це була я. Бо він сильний, а я слабка. Він потрібніший мені, ніж я йому, — життя без нього — не життя. Хіба мені під силу таке випробування? Ця молитва теж безсмертна і здійматиметься до неба, поки існуватиме мій рід. Я перша дружина на землі і повторюсь в останній.

На Євиній могилі

Адам: Рай був там, де