Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

в злагоді і все краще пізнаємо одне одного. Він перестав уникати мене — добрий знак, і свідчить, що йому подобається бути зі мною разом. Це мені приємно, і я намагаюся бути йому якомога кориснішою, аби ще більше прихилити до себе. В останні кілька днів я звільнила його від роботи вигадувати назви — велике полегшення для нього, бо він не має до цього жодних здібностей. Вдячність його очевидна. Він неспроможний придумати вдалої назви, але я вдаю, ніби нічого не помічаю. Щойно з’являється перед нами якась нова істота, я відразу даю назву, поки він не встиг викрити себе ніяковою мовчанкою. Я не раз виручала його в скрутну хвилину. Сама я такої вади не маю. Варто мені побачити нову тварину, я в ту ж мить знаю, хто це. Мені навіть роздумувати нічого, слушні імена з’являються відразу, немовби з натхнення. Певна, що це натхнення, бо кожного разу відчуваю, що якихось півхвилини тому й гадки не мала про таке слово. Ніби сам вигляд і поведінка підказує мені, що воно за тварина.

Коли з’явився додо, він подумав, що це дика кішка, — по очах бачила. Та я виручила його. Ще й подбала про те, щоб не принизити його гідності. Тоном приємного здивування, ніби й не збиралася давати якусь інформацію, я сказала: «Дивися — додо, справді, додо!» Я пояснила, ніби зовсім ненароком, як я взнала, що це додо. Його, мабуть, трохи вразило, що це зробила я, а не він. Але очевидно, що він у захопленні від мене. Я була дуже задоволена і, перш ніж заснути, не раз із насолодою згадувала про цей випадок. Як мало потрібно для щастя, коли відчуваєш, що воно заслужене!

Четвер. Моє перше горе. Вчора він уникав мене і, здається, навіть не хотів розмовляти зі мною. Спершу я не повірила, думала, що помиляюсь. Адже я так люблю бути з ним разом, слухати, як він говорить. Навіщо примушувати мене страждати ні за що ні про що? Нарешті зрозуміла, що це правда, і пішла геть — посидіти там, де вперше побачила його того ранку, коли нас створили, коли я ще не знала, що він таке, й була байдужа до нього. Тепер це місце навівало скорботу, кожна дрібниця нагадувала про нього, серце моє щеміло. Я не могла втямити чому, бо вперше переживала таке відчуття. В ньому крилася якась незбагненна таємниця.

Та коли настала ніч, я не витримала самотності й пішла до його новозбудованого сховку спитати, в чому моя вина і як її виправити, щоб повернути його прихильність. Він вигнав мене на дощ, і так я вперше пізнала смак горя.

Неділя. Тепер усе знову добре, я щаслива. Але ті дні були справді важкими, і я намагаюся по змозі не думати про них.

Пробувала збити для нього кілька яблук, та ніяк не навчуся влучно цілити. Однак схоже на те, що мій намір йому сподобався. Ці яблука заборонено зривати; він каже, що я накличу біду. Але якщо я накличу її, догоджаючи йому, то решта мене не обходить.

Понеділок. Сьогодні зранку я сказала, як мене звуть, сподіваючись його зацікавити. Але йому байдуже. Дивно. Якби він назвав мені своє ім’я, мені б не було байдуже. Мабуть, це було б найприємніше з усього, що досі чули мої вуха.

Він говорить дуже мало. Може, тому, що не дуже кмітливий, і через свою вразливість намагається приховати цю ваду. Жаль, якщо він так думає, адже розум — ніщо, справжню вартість має тільки серце. Мені б хотілося, щоб він зрозумів: добре, любляче серце — багатство, яким можна цілком обійтись, а от розум без серця — велика бідність.

Хоча він і маломовний, запас слів у нього досить значний. Сьогодні вранці він сказав одне надзвичайно гарне слово. Очевидно, він сам зрозумів, яке воно гарне, тому що потім двічі повторив його, наче випадково. Актор з нього незграбний, але я переконалася, що він не позбавлений розуму. При належному догляді це зерно напевне дасть паростки.

Звідки він узяв це слово? Здається, я ніколи його не вживала.

Ні, моє ім’я його не цікавить. Намагалася приховати своє розчарування, та, здається, без успіху. Я пішла від нього, сіла на порослому мохом березі озера й опустила ноги в воду. Сюди я приходжу, коли прагну спілкування, прагну бачити когось, розмовляти з кимось. Мені не досить чарівної білої фігури, намальованої на поверхні озера, але це вже щось, воно краще за цілковиту самотність. Вона говорить, коли я говорю, сумує, коли я сумую. Вона втішає мене словами співчуття: «Не журись, бідна самотня дівчино; я буду твоїм другом». Вона справді мій вірний друг, і єдиний. Вона моя сестра.

А що було, коли вона вперше покинула мене! Я ніколи не забуду цього, ніколи. Серце моє налилося свинцем. Я сказала: «У мене нікого не було крім неї, а тепер і її немає!» Потім в розпачі вигукнула: «Хай краще розірветься моє серце, мені несила жити далі!» Закрила лице руками і невтішно заплакала. А коли через деякий час я відняла руки від обличчя, вона знову була там — біла, сяйлива і прекрасна, — і я кинулась в її обійми!

Так я пізнала справжнє щастя. Раніше я теж бувала щасливою, але це зовсім інше почуття. Я просто не тямила себе від його надміру. Відтоді я не сумнівалася в ній. Часом вона не з’являлася — іноді годину, іноді майже цілий день, та я не втрачала надії. Я говорила собі: «У неї справи або вона десь мандрує; та вона неодмінно повернеться». Так і виходило — вона завжди поверталася. Якщо ніч випадала темна, вона не приходила — така полохлива. А варто вийти місяцю — і вона вже тут. Сама я не боюся темряви, та вона молодша за мене, народилася пізніше. Багато-багато разів я приходила до неї. Вона моя розрада і втіха в тяжкі хвилини, а вони у моєму житті переважають.

Вівторок. Увесь ранок я працювала, впорядковуючи наші володіння, навмисне тримаючись далеко від нього, сподіваючись, що він відчує самотність і прийде. Та він не прийшов.

Опівдні вирішила, що на сьогодні досить, і решту дня відпочивала, пурхаючи з бджолами і метеликами і розкошуючи серед квітів, чарівних творінь, які ловлять небесну усмішку бога і зберігають її у своїй красі! Я нарвала квітів, наплела з них вінків та гірлянд і вдягла їх на себе, перекусила, як звичайно, яблуками, потім сиділа в затінку, мріяла і чекала.