Лялечка і Мацько - Галина Василівна Москалець
І тут Лялечка розсердився сам, і теж закричав:
- Не треба мені вашого ровера! Я втечу до лісу і буду жити на сонячній галявині. Буду чекати, доки сонце все-таки зійде!
Він кинув ровер на землю і втік. Правда, недалеко, бо дід встиг його наздогнати. Додому йшли усі посварені: попереду Лялечка, за ним баба, а позаду дід ніс під пахвою велосипед.
Після обіду Лялечка сам пішов спати. Він не спав, а думав, як добре в лісі. Там його ніхто не знайде. Він наловив би для Мацька риби в лісовому озерці…
Нарешті в хаті стало тихо. Дідо з бабою більше не сварились. Лялечці раптом захотілось, щоб мама приїхала вже. Вона теж деколи сердилась на нього, але недовго. У бабці, як він приїхав спочатку, теж був лагідний голос.
Лялечка почув, що надворі хтось тихо розмовляє. Може, мама приїхала? Вона ж писала, ніби дуже за ним скучила. Хлопчик зіскочив з ліжка і побіг надвір. Але побачив натомість бабцю і сусідку, які сиділи на лавці й розмовляли між собою.
- А я думав, що то мама… — вирвалось у хлопчика.
Сусідка заусміхалась. Вона була молода і гарна.
- Скучив за мамою, маленький?
Лялечка засоромлено сховався за двері. Через хвилю знову виглянув:
- Бабо, де мій ровер?
Баба відмахнулась:
- Має бути за хатою.
- А дідо де?
- На поле пішов.
Лялечка вернувся з-за хати.
- Нема!
- Як то нема?! Я за хату ставила.
- Нема!!!
Баба неохоче підвелася й пішла за хату.
- Нема… Хіба вкрали! Старий мене з’їсть.
- Могли і вкрасти, — зауважила сусідка. — Треба пильнувати. Може, дітвак який вхопив. Підіть по сусідах…
- Та ніби діти нині не приходили.
- Ви могли й не видіти. У моєї Наталочки ляльку так вкрали. То я всіх сусідів обходила, але знайшла. Якби всі були такі чесні, як ми з вами! А то навіть не спитають, звідки в їхньої дитини чуже. Ви йдіть пошвидше, аби не сховали…
- Олег, ти дав Михаськові ровера?
- Ні.
- Може, й Михасько. Він все коло вашого Олежка крутиться…
- Бабо, Михасько не бере без дозволу!
- Не будь такий мудрий!
- Бабо, не йди! Михасько не брав ровера!
Але баба вже рушила з двору:
- Ми тобі не для того купили ровер, аби чужі діти на ньому їздили!
- Олежку, скажи, кому дав ровера! Я нікому не повім… — вкрадливо спитала сусідка.
- Кра-ба-ра-ба-жаба! — щосили заверещав Лялечка і, показавши язика, зник у хаті.
Розділ шістнадцять,про те, як нарешті сходить сонце
І ось настало Свято Лісу. Перед тим їжаки й мурашки, білочки і сойки, зрештою, кожен бажаючий, вигребли все сміття, яке понаносили в ліс люди: консервні бляшанки, пластикові пляшки, бите скло. Їм хотілось, аби в цей день ніщо не нагадувало їм про ватаги відпочивальників. У чистому домі жити веселіше й приємніше. На великій галявині споруджувалась сцена для концерту й обіцяної вистави… Саме над нею мала висіти завіса, яка найбільше сподобається лісовим мешканцям.
Вовчик дуже старався, адже він був молодий і хотів усе змінити. То ж уявіть, як раділи перемінам звірі. Правда, довгожителька Ворона не дуже вірила, що усе раптом переміниться і сказала: «Еге ж, хотіли як краще, а вийшло, як завжди». Вона ж пам’ятала, коли старий Вовк очолив лісову громаду. А перед тим Ведмідь. Чогось усі вважали, що найголовніший у лісі — той, хто найсильніший, кого найбільше бояться. А чому не наймудріший? Той, хто мудрий, він завжди ще й добрий.
Але так було заведено, з давніх-давен. Сильні кривдили слабших. А мудрі сиділи на дереві й каркали. У людей теж, здебільшого, так заведено. Тільки незрозуміло, чи звірі навчилися таких порядків у людей, чи люди — у звірів.
Найбільше втішалась слабша половина лісу тим, що у Свято ніхто нікого не їстиме, і всі мирно сидітимуть поруч. Щоб ніхто не зомлів від голоду, зробили великі запаси ягід, грибів, горіхів.
Свято починалось увечері й мало тривати аж до ранку. Це, щоб ніхто-ніхто з людей випадково не опинився в лісі й не побачив того, що там відбувається. Адже, ліс був невеличкий і зовсім недалеко від людей, і напевно через те звірі трохи нагадували людей, а люди — звірів. Цього не уникнути.
Та ось закінчилися усі приготування. День видався ясний, і увечері на небо висипались усі зірки, як яблука з перекинутого кошика. А що були вони занадто високо ці небесні яблучка, то звірям присвічували тисячі світлячків. Уся лісова громада зібралась на галявині: дрібнота спереду, більші —позаду. Жаби, миші, кроти, їжаки, білки, зайці, павуки, метелики, борсуки, кабанці, гадюки, вужі, ящірки, бджоли, джмелі, оси, олені, лисячі й вовчі зграї… А птаство вмостилось на деревах. І всі вони сиділи тихо й поважно, як не сиділа б жодна людська дитина. Не штовхались, не дряпались, не кусались, не галасували й не смітили. Ви не повірите, але усе було саме так.
І ось на порожній сцені, прибраній найкращими лісовими квітами з’явився молодий Вовчик, стрункий і спортивний. Стало ще тихіше.
Вовчик відкашлявся і почав урочисту промову. Від його гучного голосу дехто затремтів, хоча боятись не було чого.
- Ми, — сказав Вовчик, — живемо у складні часи. Люди наступають на звірів, сокири усе ближче підкрадаються до наших дерев,
