Лялечка і Мацько - Галина Василівна Москалець
- Не журися, — сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
- Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
- Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
- Не розказуй, лисику!
- Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
- Лисику, а скільки тобі років?
- Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
- А я навесні народився. Мені п’ять років.
- П’ять весен, значить…
- Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
- Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
- Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
- Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
- Ой, пече!
- Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
- Я ж казав…
- Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
- Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
- Чесне слово?
- Чесне.
- Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
- А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
- Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
- Ага.
- То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
- Ой, не злізу!
- Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
- Боюся!
- А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
- А баба?
- А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
- Ха-ха! А дідо?
- А ти уяви, що дідо поїхав на море!
- То, що я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
- Ага.
- А ти?
- А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
- Ура, лисику, я вже умію лазити по драбині!
- Тихше, тихше, — зупинив його Мацько. — Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
- Ні-ні!..
Розділ тринадцятий,який ми пропускаємо. Розділ чотирнадцятий,
у якому новини знаходять Мацька на сільському горищі
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайні, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялечка дуже радий мати такого товариша… Але — стоп!
Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. Їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися у лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.
Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у повній красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пишним хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо й Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит і цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.
Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.
- Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.
- Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.
- Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.
Дід збирався косити і покликав Лялечку. Лиса це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон не приходив до нього. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то напевно задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося і кури вмощувалися на сідалі. Їм