І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— А він вас?
— Любить! — не замислюючись, відповіла Лідія.
— Тоді я дуже шкодую, що так сталось… Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя складалося щасливо, але…
— Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? — з викликом запитала Лідія.
— Я хочу сказати, що ви з ним не поберетесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому… — Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, — тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!
Лідія здригнулась, як від несподіваного удару нагаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем:
— У вас для цього немає ніяких підстав. Всі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.
— Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.
— Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку…
— Вдруге вам повторюю — не прикидайтеся!
— Але я ні в чому не винна!
— Це ви будете доводити на допиті в гестапо.
— А це хіба не допит?
У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості:
— Я не працюю в гестапо і я не слідчий… — сказав він, ніби виправдуючись. — Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами…
— Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? — голос дівчини тремтів від обурення.
— Вирішувати це буде суд…
— Суд? Який?
— Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік…
— Він утік! — Коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.
— Хіба ви його знали?
— Це мій батько!
— Так це ви сповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку Курт мав необережність передати вам?
— Курт тут ні при чому!
— Це з'ясує гестапо.
— А він же на вас мало не молиться, він же казав…
— Мене не цікавить, що казав ваш співучасник!
— Курт нічого не знав!
— І це ви відкрили двері замку, впустили сюди вашого батька з партизанами, щоб вони взяли тут заложників.
Лідія схопилася з стільця і стояла перед Генріхом, виструнчившись у тому самозабутті гордої зневаги, гніву, зненависті, яке примушує людину забувати про власну небезпеку, кидати виклик сильнішому за неї.
— Я врятувала цим п'ятдесят ні в чому не винних людей! Адже ваші їх, напевне, розстріляли б у Палермо! Ну що ж, беріть, робіть зі мною, що хочете! Коли батько на волі, він однаково помститься…
— Його спіймали раз, спіймають і вдруге. За кожним його кроком слідкує наш агент, який є серед партизанів.
— Брехня! Серед гарібальдійців немає зрадників!
— Свята наївність! Гестапо відомий кожен крок ваших гарібальдійців.
— Вигадка, щоб залякати!
— І сьогодні, коли ваш батько радо розповідатиме, як йому пощастило втекти, наша людина дивитиметься на нього пильним поглядом з-під кошлатих брів, щоб зараз же…
— Боже мій, до чого тут брови? Я… я не розумію…
— До чого брови? Це я так, між іншим. Бо я вперше у житті побачив такі густі, широкі і кошлаті брови. Вони мене просто вразили..
— Не може бути!
— Ви не вірите, що бувають такі брови? Але ви матимете нагоду переконатися самі. Він часто буває в гестапо. А тепер його вже напевне викличуть для очної ставки…
Вперше за весь час на обличчі дівчини промайнув страх, вся вона якось знітилась, очі з благанням дивилися на Генріха:
— Це ви вигадали про брови… Цього не може бути… ви це навмисне кажете, щоб… — похитнувшися, дівчина сперлася на краєчок стола, помацала другою рукою позад себе, шукаючи стілець, і сіла, майже звалилася на нього.
Генріху стало невимовно шкода дівчину.
— Лідія! — сказав він лагідно і стиснув своїми руками її руки. — Вислухайте мене уважно. Вашого батька виказав агент гестапо, партизан з чорними кошлатими бровами. Я не знаю його прізвища, але добре запам'ятав зовнішність. Він був другим парламентером партизанів.
— Дядько Віктор! — простогнала дівчина.
— Треба негайно попередити про це начальника загону і вашого батька. Але нікому більше жодного слова. Ви мене розумієте? Ви чуєте, що я кажу?
— Я зараз піду і… — дівчина раптом спинилася, перелякана думкою, що її хочуть загнати у пастку, простежити, куди вона йде, а потім…
— Я знаю, чого ви боїтесь… Але у мене нема часу вас переконувати. Треба поспішати, під загрозою не тільки ваш батько, а й той, хто його випустив, — лікар Матіні…
— Я вам довіряю… Я йду. — Лідія попрямувала до дверей.
— Заждіть! Коли я дізнаюся про те, чи пощастило вам попередити командира загону?
— Дуже швидко.
— Гаразд, я чекатиму. І я просив би вас не говорити Курту про нашу розмову. Він хороший хлопець, але людина, не обізнана з конспірацією, та і в політиці теж, здається, не розуміється.
Лідія швидко вибігла.
Зараз, коли спало напруження, Генріх відчув, як стомила його сцена, яка щойно відбулась, і взагалі події сьогоднішнього ранку. І це саме тепер, коли приїзд Лемке вимагав від нього особливої зібраності,
