І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

хорошої. У якогось письменника я вичитала чудовий афоризм: сталість у поглядах, каже він, це ознака обмеженості. Підставте замість слова «сталість» слово «вірність». Я певна, що ви знайдете якусь карооку італійку, і на згадку про заручини у вашої Лори, — так, здається, її звуть? — тільки й лишиться, що подарований вами перстень… До речі, чому ви не носите свого?

— Десь закинув у чемодан…

— Бідна Лора! — розсміялася графиня.

У коридорі почулася швидка хода, хтось постукав у двері — і до кімнати швидко ввійшов веселий і збуджений Матіні. Побачивши графиню, він зніяковів.

— Даруйте, я постукав, але… — розгублено перепросив він.

Графиня хитнула головою і вийшла.

— Як недобре це вийшло, я вскочив так раптово! Вона, здається, образилась?

— Її могли образити лише твої перепрошення, які підкреслили незручність становища… Та ну її до біса! Кажи краще, що з тобою? Ти просто сяєш весь.

— Ще б пак! Адже все скінчилося якнайкраще: акти про смерть Ментарочі складено, і головний прозектор його підписав. А сам Ментарочі, мабуть, уже далеко в горах.

Генріх свиснув:

— Як це сталося? Коли?

— Втік він удосвіта, а оформили опівдні. Правда, ще трохи раніше, ніж ти радив, але я скористався з щасливої нагоди: у прозектора було багато розтинів і він підписував документи, не дуже додивляючись до їх змісту… Але що з тобою? Ти невдоволений?

— Найгірше, що ти міг зробити, це відпустити Ментарочі зараз до партизанів!

— Але навіщо ж ми тоді брали його з СД? Для того, щоб випустити? Так?

— Я просив випустити Ментарочі, коли я скажу!

— Та яка різниця! Саме викопали братську могилу і ховали покійників…

— А завтра той провокатор, що вже раз виказав Ментарочі Міллеру, сповістить Лемке: Ментарочі, якого ви забрали, знову в горах, живий і здоровий! Лемке візьметься перевіряти, побачить акт про смерть під час операції…

— Боже, що я наробив! — Матіні зблід. — Який же я йолоп!

Генріх нервово закрокував по кімнаті. Матіні, охопивши голову руками, непорушно сидів на дивані, втупивши погляд у підлогу.

— Скажи точно, о якій годині ти його відпустив?

— Вдосвіта, годині о шостій. Я дав йому цивільний одяг, трохи грошей і пістолет…

— Знаєш, куди він пішов?

— Ні.

— Умовлялися про дальші зустрічі?

— Теж ні. Він потиснув руку… ми навіть поцілувалися, але жодного слова один одному не сказали.

Генріх знову заходив по кімнаті, на ходу кидаючи уривчасті фрази:

— Стан гірший, ніж ти гадаєш. У Лемке акт про смерть, а людина жива. Кубіс пошлеться, що ми його умовили. Я, ти і Лютц. Який висновок зробить Лемке? Що є якась організація сприяння партизанам. Адже нас троє…

— Я піду до Лемке і візьму всю провину на себе. Скажу, що недогледів, Ментарочі втік, а я, боячись відповідальності, рятуючи себе…

— Не кажи дурниць! Дочекатися, що війна ось-ось скінчиться, і загинути через одну припущену необережність! Ми щось придумаємо, ми повинні щось придумати. Нема такого становища, з якого не було б виходу…

— Я тобі його запропонував. Це єдиний вихід, який у нас лишився.

— Ти коли-небудь бачив, як дрібне звірятко, загіпнотизоване поглядом змії, само йде їй у пащу? Ось твій вихід! А ми знайдемо, мусимо знайти щось таке… Стривай, стривай, дай мені трохи подумати… Знаєш що? Йди зараз до Лютца і попередь його про все, а я тим часом спробую перевірити одну річ… Можливо, це і буде наш вихід! Тільки обіцяй — жодного кроку, не порадившись зі мною!

— Обіцяю!

— Я подзвоню до Лютца. А тепер я не хочу гаяти часу, чим скоріше ми на щось наважимось…

Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:

— Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…

— Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!

Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.

Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.

Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…

Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.

— Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.

Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.

— Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! — голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.

— Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! — Генріх присунув дівчині стілець. — Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?

— Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. — Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.

— Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?

Обличчя Лідії зашарілося:

— Ми домовились почекати кінця війни…

— Ви його любите?

— Коли дівчина дала згоду…