Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк
А не здається тобі, Гайовий, що ти вибрав хибний орієнтир, не тим, себто, ідеалом захоплювався. Чому? — поцікавився мій внутрішній голос.
Тому, хлопче, — відповів я сам собі, — що Печорін — штукар, який тільки й умів тюхтіям та нудьгуючим панянкам туману напускати в очі, про свою винятковість і незбагненне покликання торочити — давній засіб нероб і баламутів вирізнитися серед інших!
Невже ти не віриш у щирість його роздумів навіть перед дуеллю з Грушницьким? — запитав я себе. Людина ж на смерть ішла.
Хе! — посміхнувсь я подумки. Вірю, та не дуже. Власне, що то були за роздуми? Звичайнісіньке каяття й скигління, що змарновано життя.
«Що ж? померти так померти! втрата для світу невелика; та й мені самому досить уже нудно», — згадав я знаменитий печорінський монолог, вивчений ще в школі.
Ці душевні трюки-переливи, можливо, й діють на легковірів: людина, мовляв, бентежиться, поривається, нудьгує. Наталка мені перед рейсом добре сказала: «Не вдавай із себе, Гайовий, Печоріна!» Та я й без неї зрозумів, що не гоже наслідувати того озлобленого проти всього світу дивака. А тепер — на гіркому досвіді! — ще раз переконався, хто насправді може бути героєм — героєм нашого часу. Непоказна, роботяща, шалено закохана в життя людина.
Даниле, Даниле, важко мені говорити про тебе, про того, кого вже немає — і ніколи не буде! — серед нас!..
— Ну от що, друзі, — на другий день після моєї мандрівки до вежі, де я побачив телепередачу з поверхні моря, сказав Кім Михайлович, — одному з нас треба звідси — чим швидше, тим краще — вибратися.
— Як? Яким способом? — запитали ми.
— А таким, — відповів Кім. — За боксом А-прім «сухий» відсік. У ньому сховище водолазного причандалля — гідрокостюмів, аквалангів. Проникнути туди нелегко — Осел на чатах. Але ми його перехитримо: прикинемося, що поснули. Ремінці, якими бусурмани на ніч скручують нам руки, я придумав, як розв'язати. Ось, дивіться!
І він, чудернацько якось перекинувшись через голову, проліз крізь зв'язані назад та прикріплені до ліжка руки. Ремінці тепер можна було розв'язати зубами.
— Тсс!.. Тихо! — пошепки мовив Кім і знову, як йог, перекинувся через голову, сівши на ліжко.
— Здорово! — вигукнув я.
— Здорово-то здорово, — погодився Кім Михайлович. — Але…
Він замовк. Потім ми зрозуміли, чого наш командир затнувся. Та й хто б не знітився, хто б не стрепенувся, коли йшлося про те, що одному з нас доведеться іти на вірну смерть і, мабуть-таки, — загинути, бо вижити, випірнувши не декомпресійованим, не лишалося надії.
Почав Кім Михайлович здалека.
— У янкі, як я зрозумів по металевому присмаку в роті і пощипуванні язика, гідрокостюми обладнані апаратами для дихання, у яких геліокиснева суміш із додатком неону. Це дає змогу досягати великих глибин. Не зрозуміло тільки, чи на всіх горизонтах занурення суміш для дихання одна і та ж, чи, може, в проміжних глибинах її заміняють на іншу. В усякому разі, в гідрокостюмі можна плавати довго і глибоко.
План втечі виробили такий: коли містер Осел засне, хтось із нас проникне в «сухий» відсік, одягне гідрокостюм, захопить підводний скутер і… і підніметься на поверхню океану. Іншого способу повідомити товаришам, де ми і що з нами, не було.
А янкі, помітили ми, таки готували розправу. До нас у блок приходив лікар, намагався оглянути кожного. Данило першим дав йому ногою в зуби — той відскочив і вже більше не з'являвся. Містер Осел, цей дурник, тільки хихикав, примовляючи:
— Скоро руська Іваня — Васька будет є плавать риба: ху-у-у! Хі-і-і-хі! — то глибоко вдихав, то видихав він повітря.
А Бетлер похмуро кинув:
— Ви свого, панове, домоглися. Мовчання — ознака згоди — ха-ха-ха! — вам замість вух пришиють — ха-ха! — акулячі зябра.
— …От що, хлопці, — сказав Кім. — Борітеся до останку. Я сповіщу про все на «Садко». Якщо навіть живим не доберуся до своїх — а на це немає ніяких шансів! — то друзі, побачивши мене мертвого, зрозуміють, що дзвін наш не потонув, а його викрали злочинці. Навіть можна написати кілька слів — он папірець на підлозі валяється — хоч би нігтем нашкрябати: ми там-то й там, допоможіть! І товариші світ на ноги поставлять, а прийдуть на поміч.
Вислухавши це, ми примовкли, ніби заслухали смертний вирок. Та й що казати! Кожен зараз дбав не про себе — думав про те, що, як треба йти на смерть, значить, треба — нікуди не дінешся. Таке в житті трапляється не часто, але трапляється — коли перед людиною постає вибір, і вона повинна, не поступившись перед совістю, дати чесну відповідь.
Не буду хвастатись, а все ж скажу: хоч і з гіркотою та болем (згадав я маму, село, Наташу, все своє життя оглянувши), я першим тихо мовив:
— Кіме Михайловичу, серед нас чотирьох я наймолодший. У вас діти, в Данила Гнатовича — теж синок, Альфред хворий. Тож на завдання повинен піти я. Говорить це не моя гарячковість й не відчай — я все обдумав і зважив: дозвольте… пошліть мене! Я не зганьблю землі своєї, свого роду і степу!
— Хлопчику мій, — з хвилюванням у голосі відповів Кім Михайлович, — спасибі! Я завжди вірив у тебе, як і в кожного з вас. І розумію, Васю, твою готовність пожертвувати собою. Але я, командир, не маю права, та й серце наказує: не можна на смерть посилати наймолодшого — юного, ще ж хлопчика! Тобі, любий, жити і жити.
Довго ми радилися, вирішували. І врешті зійшлися на тому
