Вибрані твори. Том перший - Леонід Михайлович Тендюк

— Ось він, витвір їхніх рук! — зауважив Кім Михайлович. — Людина із штучними зябрами.

Від однієї думки, що на таких істот можуть перетворити й нас, моторошно ставало на душі. Та нас ні на мить не покидала надія вирватися звідси. Ми знали: там, на поверхні океану, — наші друзі. Вони не заспокояться, аж поки не зроблять усе можливе, щоб дізнатися, що ж трапилося з посланим у глибини дзвоном-ліфтом. А довідавшись, неодмінно подадуть допомогу.

Вода спалахувала в сяйві прожекторів, висвітлюючи серед довколишньої темряви «вікно». Та часто прожектори гасли, і наступала ніч. І тоді, щоб якось відігнати причепливі думки про безвихідь, ми розповідали один одному про себе та своє життя.

Я дізнався, що Данило — колишній гірник. Після служби на флоті він не залишив моря — демобілізувавшись, пішов на роботу в Інститут океанології, став акванавтом.

— А чого ж, — говорив він. — Робота підводника схожа на шахтарську, тільки що вода податливіша, легше в неї вгризатися, ніж у пласт антрациту. В нас там, у Горлівці, зараз ой як гарно! Доріжки підсихають на весняному вітрі, пробуджуються сади. А Ніна моя із синочком усе виглядають мене з дороги…

І він раптом заспівав про те, як сплять кургани темні, випалені сонцем, та про хлопця молодого, що вийшов у степ донецький. Удавав із себе Данило черствого й товстошкірого, а виявилось: у нього теж душа вразлива.

Розтривожив він нас своєю піснею. Кожен згадав далеке й рідне.

…Ген по розлогій долині — густий, лискучий рогіз. Чубаті вихори очерету спроквола гойдаються під вітром. Недарма ж село наше Очеретяним зветься.

За пагорбом, край села, степи широкі. Розкинулися, розляглися з кінця в кінець. Здається, повінь скреслої річки, вийшовши з берегів, хлюпоче до обрію.

Бувало, йдеш полем; затамувавши подих, слухаєш гомін та спів, якими земля повниться, — і самому співати хочеться.

Пробач мені, поле, — подумав я, — що забрів від тебе за тридев'ять земель.

З нашого села багато хто на флоті служить. Он і Сашко-водовоз, він теж із моряків.

Сашко — не схожий на сільських парубків хлопець. На засіяному ластовинням обличчі, під великим гачкуватим носом, неначе щіточки, якими я, малий, хату й курей малюю, стирчать тоненькі вуса. У діда мого вони руді, вицвілі, а Сашкові — чорні, лиснючі.

Смугастий, продірявлений тільник світлими й темними обручами обтягає, — щоб вони, бува, не розсипалися, — кістляві ребра. На лівій руці, як голубії на моїм голубнику, ліниво сидять попелясті чайки, кораблі гойдаються.

Матрос-водовоз навчив мене грати на балалайці і показувати — розтулена перед запаленою лампою долоня — фокуси. Тому я в усьому намагався бути схожим на нього.

Над вилинялими, стернистими степами переспілою динею висне жовтогаряче сонце.

У такі серпневі, жнив'яні дні село наше ніби вимирає: всі в полі, на току або в загінці, де, не вщухаючи, гуркочуть комбайни. Ми, хлопчаки, теж у степу, але здебільше — на баштані.

Дід мій — сторож. І я, аніскілечки не боячись злого Сірка, воджу хлопців до дідової «резиденції» — солом'яного, розчепіреного, мов циганський намет, куреня.

Там я й познайомився з Сашком.

Коли б не прийшов до діда Степана, завжди на баштані стовбичить довготелесий колгоспний водовоз. Припнувши до кілка сухоребру кобилу, він розлягався в пропахлому динями затінку і плів захоплюючі небилиці. Про моря й океани, про кругосвітні подорожі й піратів. А ще про те, як у Босфорі й Дарданеллах на шаланді плавав.

— Мастак баланду травити! — сердився коваль дядько Федос, коли я згадував при ньому Сашка. — А сам, крім задрипаного баркаса, путнього корабля не бачив.

Дядько Федос сам із моряків. Я спочатку не знав, що то за баланда та чого її треба травити — адже баландою в нашому селі зветься несмачно зварена юшка (та й не погоджувавсь я в думках із ковалем, що Сашко ледар і баламут!). Лише пізніше зрозумів, що баланду травити означає теревенити, вести пусті балачки, а полундрою зветься команда «Стережись!»

Степ маками заквітчаний. Хмарки прудкокрилі. Вітер… Поки ми нишпоримо по баштані, вибираючи «найкращого» кавуна, Сашко з дідусем про щось гомонять. Дідова мова доступна й зрозуміла, Сашкової ж ніяк не збагну. Він говорить загадково й незвично. Раз у раз називає — що воно таке? — кефель, аврал, зюйдвестка.

Потім дід Степан, як завжди кахикаючи, встає, і, йдучи од куреня, говорить:

— Ех, Сашко, Сашко, бути б тобі, коли б не Нюрка, адміралом!

На що водовоз, досмоктуючи «бичка», сумно відповідає:

— Да, папаша, ти прав, — і знехотя плететься запрягати кобилу.

День догоряє огнисто. За хмарними лісами й імлистими крутогорами темнішає степ, пагорбиться кавунами.

Як хороше ночувати в дідусевім курені! Коли вечір напне сині вітрила, здається: то зовсім не курінь, а казкова шаланда, на яку Сашко-адмірал узяв і мене.

Що той степ? — думав я, засинаючи. — Ні штормів, ні кругосвітніх мандрів — самі мовчазні скирти й колюча стерня, та ще перепелиці, яких я ловлю не те що сильцем, а просто картузом…

Пригадую, якось перед самими екзаменами до нас у школу завітав колишній випускник Захар Ратушний. Він служив у Севастополі на військовому кораблі і тепер на кілька днів приїхав до матері в гості.

Дух захоплювало від одного погляду на нього! Охайно випрасувані штани-кльош. Із блискучими, ніби невеличкі сонця, ґудзиками кітель. А безкозирка… Аби ви бачили, яка безкозирка! Золотими літерами напис: «Черноморский флот», і дві хвилясті стрічки з якірцями.

Пам'ятаю, як Захар ще вчився в школі — відмінником був. А потім на тракторі працював, та так старанно, що його навіть голова колгоспу на зборах хвалив.

Захар — неповороткий, вайлуватий хлопець. Обличчя, на