Українська література » Пригодницькі книги » Віннету І - Карл Фрідріх Май

Віннету І - Карл Фрідріх Май

Читаємо онлайн Віннету І - Карл Фрідріх Май
нас залишився час хіба що на те, аби підготувати пастку. Нехай мій брат Чарлі разом зі Стоуном, Паркером і дванадцятьма воїнами обходить гору зліва. Щойно він побачить високу березу, то нехай заходить до лісу, що поволі підіймається вгору, а по той бік гори знову опускається. Там мій брат опиниться в долині, яка продовжує ту, з якої ми виходили до Наґґет-Ціль. Якщо Вбивча Рука спуститься цією долиною аж вниз, то опиниться у місці, де ми залишали своїх коней. Там буде шпигун, але не потрібно перешкоджати йому. Подальший шлях мій брат знає. А потім з’являться вороги, і треба буде дозволити їм зайти в долину.

— Отже, це і є твій план, — продовжив я його слова. — Ти залишаєшся тут, аби закрити вихід з долини. А я піду в обхід, як ти зараз описав мені, — пішки назад до Наґґет-Ціль, аби там чекати на ворогів і потай іти за ними, аж поки вони втраплять до пастки?

— Саме так. Якщо мій брат Чарлі залишиться непоміченим, то нам точно вдасться впіймати ворогів.

— Я буду обережний. Віннету має ще якісь вказівки для мене?

— Ні. Все інше я залишаю на твій розсуд.

— Хто розмовлятиме з кайова, якщо нам вдасться замкнути їх тут?

— Віннету. Вбивча Рука не повинен робити нічого більше, окрім як не випускати їх із долини, коли вони помітять мене й моїх воїнів та захочуть повернутися. Але покваптеся. Уже незабаром звечоріє. А кайова не чекатимуть до ранку, а підуть нашими слідами ще нині.

Сонце й справді вже заходило, і найпізніше за годину слід було сподіватися настання вечора. Тож я разом із Діком, Віллом та апачами, яких дав мені Віннету, рушив у дорогу.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин ми побачили березу і зайшли до лісу. Там усе було точнісінько так, як описав Віннету. Ми дійшли до місця, де раніше залишали своїх коней. Навпроти була ущелина, з якої вів прохід до обох могил на галявині.

Ми сіли під деревами у такому місці, з якого могли бачити наближення кайова, якщо вони взагалі прийдуть, але звідки вони не побачили б нас: адже, як неважко було здогадатися, вони не підніматимуться аж до нашого сховку, а підуть через сусідню ущелину.

Апачі сиділи мовчки, а Стоун і Паркер тихо розмовляли між собою. Вони не мали й найменшого сумніву, що кайова, а з ними і Сантер, потраплять до наших рук. Я ж був не так упевнений у цьому. У нас залишалося щонайбільше двадцять хвилин до настання сутінків, а кайова все ще не з’явилися. Тож я вирішив, що все відкладеться до ранку — тим більше, що і шпигуна, якого вороги послали в долину, теж не було видно. Під деревами уже смеркало.

Стоун і Паркер більше не перешіптувалися. Вітер шелестів над верхівками дерев і чувся рівномірний, схожий на дихання звук, на тлі якого можна було чітко відрізнити будь-який інший, навіть не надто важливий шурхіт. І тут мені здалося, що за мною по м’якій землі щось рухається. Щó ж це таке? Чотиринога тварина не наважилася б підповзти так близько. Змія? Також ні. Тому я швидко обернувся і ліг додолу, щоби роздивитися краще. Цього виявилося достатньо, щоби зауважити щось темне: воно спершу лежало за мною, а тепер поповзло поміж дерева. Я скочив на ноги і поспішив услід за ним. Але встиг побачити лише тінь перед собою і схопитися за щось.

— Let’s go![43] — злякано крикнув людський голос, і те, що я встиг схопити, вирвалося мені з рук. Тінь зникла. А я стояв і прислухáвся. Але мої товариші помітили мої рухи і почули крик. Тому підвелися й запитали мене, що це було.

— Тихо! — цитьнув я на них і знову прислухався, але марно.

За нами стежив білий, про що свідчив вигук англійською. Мабуть, це був сам Сантер, бо, крім нього, серед кайова, здається, не було білих. Тож тепер я змушений був наздогнати його попри темряву.

— Сідайте і чекайте, поки я повернуся! — наказав я своїм людям і побіг геть.

Я не мав жодного сумніву, куди саме бігти: у прерію, до табору кайова. Шпигун точно побіг туди. Тепер потрібно було сповільнити його втечу. Якщо я хотів досягнути цього, то мав налякати його. Тому я гукнув.

— Стоп! Зупинися! Стріляю!

Через секунду я кілька разів вистрелив із револьвера, щоби підсилити погрозу. Це не було помилкою, бо наша присутність уже перестала бути таємницею. Тепер я міг сподіватися, що від страху втікач забіжить далі в ліс, і це сповільнить його біг, бо в лісі було вже цілком темно. А я тим часом, аби випередити його, побіг узліссям, де ще було трохи видно. Так я хотів пробігти через усю долину і сховатися у прерії. Якщо втікач добіжить туди, то не пройде повз мене непоміченим і я зможу його схопити.

Цей план був цілком добрим, але я не зміг його здійснити, бо щойно оббіг чагарники попереду себе, як побачив на дорозі групу людей і коней. Тож я ледь устиг вчасно сховатися під деревами.

Саме тут, за кущами, кайова облаштували собі табір. І не важко було здогадатися, чому саме тут. Спершу вони зупинилися далі у прерії і послали розвідника. Цей розвідник, як я довідався згодом, не мав якогось особливо складного завдання. Сантер поїхав попереду індіанців,

Відгуки про книгу Віннету І - Карл Фрідріх Май (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: