Віннету І - Карл Фрідріх Май

— За носа? Я вас не розумію.

— Як ви гадаєте, куди вони поїхали?

— До свого пуебло.

— Неправильно! Вони хочуть до гори Наґґет.

— До Наґґет? Чорт забирай, ви певні в цьому?

— Це правда. Я вчора чув розмову Сантера з червоношкірими. Вони збираються повернутися до Наґґет-Ціль. Сантер хоче знайти золото, а кайова — упіймати Віннету.

— Але ж вони не мають права перешкоджати похованню!

— Вони й не збираються цього робити. Вони зачекають, поки все закінчиться. Але спершу спробують переконати нас, ніби поїхали до свого пуебло. І це мало б, на їхню думку, стримати нас від переслідування. Кайова припускають, що ми повернемося назад до Віннету. Самі ж якийсь час рухатимуться у південно-східному напрямку, потім візьмуть собі ще більше воїнів, а вже тоді повернуть до Наґґет-Ціль, аби несподівано напасти на нас і всіх перебити.

— Чудовий план! Але ми потурбуємося про те, щоби все відбувалося не так.

— Так, ми потурбуємося. То що, ви й далі хочете переслідувати кайова?

— І не подумаю. Нам треба негайно їхати звідси, щоби вчасно попередити Віннету. Ви згодні, сер?

— Так.

— А полоненого ми беремо зі собою?

— Так. Ми прив’яжемо його до Мері. І щойно ви з Віллом Паркером упораєтеся з цим, вирушаємо. Але перед тим пошукаємо в руслі ріки калюжу з водою, щоби напоїти наших коней.

Через півгодини ми вже були в дорозі, зовсім незадоволені результатами своєї виправи.

Переслідуючи Сантера, ми змушені були триматися його сліду і поїхали в обхід, бо він несподівано змінив напрямок руху і поскакав під тупим кутом до попередньої лінії руху. Тепер я вирішив їхати навпростець, а тому вже по обіді наступного дня ми зупинилися біля каньйону, що вів до галявини, на якій сталися страшні вбивства.

Ми піднялися, залишивши коней і полоненого під наглядом одного з апачів унизу, в долині. На краю галявини стояв вартовий, який привітався з нами лише порухом руки. Нам відразу ж упало в очі, як старанно двадцять апачів готувалися до поховання вождя і його доньки. Я побачив високу гору тонких дерев, які були зрубані томагавком і з яких мали скласти поміст. Поряд лежала велика купа каміння, яке й далі сюди зносили. Апачі, які були з нами у поході, відразу ж приєдналися до цієї роботи. Я довідався, що поховання відбудеться наступного дня.

Трохи осторонь спорудили хижу, у якій тримали обидва тіла. Там був і Віннету. Йому сказали, що ми повернулися, і він вийшов надвір. Я аж злякався, побачивши його.

Він завжди був серйозним, і лише зрідка на його обличчі з’являлася усмішка. Я ніколи не бачив, аби він голосно сміявся. Але, попри цю поважність, його вродливі риси обличчя світилися добротою і зичливістю, а карі очі бували дуже привітними. Як часто він саме так привітно дивився на мене! Але тоді я не побачив і сліду приязні. Його обличчя було мов закам’яніле, а погляд — суворим. Його рухи були повільні і важкі. Він підійшов до мене, подивився довкола холодним уважним поглядом, похмуро потиснув мені руку і заглянув у саму душу своїми сумними очима. Потім запитав:

— Коли мій брат повернувся?

— Щойно.

— Де вбивця?

— Утік.

Мушу зізнатися, що я опустив очі додолу, коли говорив про це. Віннету також опустив очі додолу. А я би так хотів зазирнути йому в душу в ту мить. Аж після тривалої паузи він запитав:

— Мій брат втратив слід?

— Ні. Ми тримаємося сліду. Убивця прийде сюди.

— Нехай Убивча Рука розповість!

Він сів на камінь, я зробив те саме і детально описав йому все, що трапилося. Він мовчки вислухав мою розповідь аж до кінця, потім помовчав і запитав:

— Тож мій брат точно не знає, чи кулі з його револьвера влучили в убивцю?

— Ні. Але мені здається, що я не поранив його.

Він кивнув і потиснув мені руку.

— Нехай мій брат пробачить мені моє попереднє питання про те, чи Вбивча Рука не втратив сліду! Мій брат зробив усе можливе. Сем Гоукенс пошкодує, що був таким необережним. Але незабаром ми визволимо його. Віннету згоден зі своїм братом: кайова прийдуть, але вони знайдуть нас не такими, як сподіваються. Завтра поховають Інчу Чуну і Ншо-чі, мій брат буде при цьому?

— Мені було би дуже боляче, якби Віннету не дозволив мені цього.

— Я не лише дозволяю, але й прошу про це. Твоя присутність, можливо, врятує життя кільком блідолицим. Закон кровної помсти вимагає від мене смерті багатьох білих людей. Але твоє око — як сонце, чиє тепло примушує розтопитися твердий лід і перетворює його на воду. Ти знаєш, кого я втратив. Тепер будь мені водночас і батьком, і сестрою. Я прошу тебе про це, Чарлі!

У