Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Гаразд. Тоді нападаймо ще цієї ночі!

— Не поспішайте! Треба все обдумати!

— Обдумуйте, сер! Але поки ви розмірковуєте, дозвольте мені пробратися до них і подивитися, яка там ситуація!

— Можете підкрастися, але трохи згодом, коли мине якийсь час і кайова заспокояться. Але підете не сам, а зі мною, а можливо, й усі разом підемо.

— Добре, сер! Це мені подобається. Взяти зі собою усіх — це вже звучить майже як напасти. Ми виконаємо свій обов’язок. Я беру на себе шістьох або й вісьмох кайова, Дік Стоун також захоче взяти на себе не менше. Правда ж, Діку?

— Правда, Вілле! — погодився Дік. — Мені байдуже на кількість, якщо йдеться про визволення Сема. Він узагалі-то завжди спритний, просто нині в нього невдалий день.

Це правда, того дня Сем був навдивовижу слабким. І я мовчки радився сам зі собою, як найкраще визволити його. Я міг ризикнути задля нього своїм життям, але чи мав я право ризикувати життям апачів? Можливо, за дня ми зможемо досягнути своєї мети легше і з меншою небезпекою? Це вирішиться, коли ми підкрадемося до ворожого табору ближче. Про всяк випадок я хотів узяти апачів із собою. Можливо, з’ясується, що нам вигідніше раптово атакувати їх, бо так буде менш небезпечно.

Тепер нам слід було зачекати, бо в таборі кайова ще було надто шумно. Потім усе заспокоїлося, і цю тишу переривали лише сильні удари томагавків об дерево. Червоношкірі рубали дрова. Мабуть, вони збиралися підтримувати сильне полум’я у вогнищах аж до ранку.

Потім стихли й ці удари. Зірки показували північ, і я подумав, що сáме час вирушати. Насамперед ми подбали про те, щоби добре прив’язати коней, яких ми повинні були залишити, — щоби вони не змогли втекти. Потім я ще раз перевірив міцність пут полоненого кайова. Аж тоді ми покинули табір і пішли через річку тим самим шляхом, яким я прийшов.

Коли ж ми дійшли до перших дерев лісу, то я наказав апачам залишатися на місці під керівництвом Діка Стоуна і поводитися якомога тихіше. А ми з Віллом Паркером тихо рушили далі. Діставшись до берега, ми залягли і прислýхалися. Довкола було тихо, і ми почали поволі прокрадатися вперед. Вісім вогнищ яскраво палахкотіли. Було видно, що в них підкинули багато гілляк. Це мене здивувало. Ми просунулися далі і не побачили жодної живої душі. Ми діяли дуже обережно, але, попри старанні пошуки, змушені були визнати, що ліс цілком порожній. Там більше не було жодного кайова.

— Вони втекли, потай втекли! — здивувався Паркер. — А перед тим розпалили сильніше вогонь!

— Аби приховати свій відхід. Поки горить вогонь, ми мали би вважати, що вони ще тут.

— Але куди вони поділися?

— Думаю, пішли геть. Сем є для них непоганою здобиччю, яку вони хочуть заховати у надійному місці. Але, можливо, вони задумали якусь чортівню.

— Яку чортівню?

— Наприклад, напасти на наш табір так само, як ми зараз проникли у їхній.

— Чорт, це й справді можливо! Тоді нам треба чимшвидше туди, сер!

— Так, ми повинні перейти на той бік річки і сховати наших коней у надійному місці, навіть якщо потім виявиться, що цього не потрібно було робити. Береженого Бог береже.

Тож ми спустилися до своїх і поспішили назад до табору, але там усе було спокійно. А втім, кайова могли прийти згодом. Тому ми осідлали своїх коней і виїхали далі у прерію, і вже там розклали свій табір. Якщо кайова прийдуть і не знайдуть нас на старому місці, то змушені будуть чекати до світанку, щоби знайти нове місце стоянки. Полоненого ми взяли зі собою.

Тепер і нам не залишалося нічого, хіба як чекати до ранку. Коли зійшло сонце, ми посідали на коней і спочатку поїхали до місця свого попереднього табору. Там нікого не було. Тоді ми перебрели через русло річки до лісу. Вогонь погас, і на його місці залишилася лише товста верства попелу, що було єдиним свідченням того, що вчора тут вирувало життя.

Ми роздивилися слід. Від того місця, де я бачив коней, слід кайова вів на південний схід. Стало ясно, що вони вирішили не вступати з нами у бій, бо це не принесло б їм жодної користі, тим більше, що напасти на нас зненацька тепер уже було неможливо.

Сема вони забрали зі собою, і це страшенно обурило Діка Стоуна і Вілла Паркера. Мені також було шкода бідного мисливця, і я хотів зробити все можливе, щоб визволити його.

— Якщо ми не вирятуємо Сема, то вони посадять його на пáлю, — стурбувався Дік Стоун.

— Ні, — втішав я його. — У нас також є полонений, ми обміняємо одного на другого.

— Але чи вони про це знають?

— Знають. Сем достатньо мудрий, аби повідомити їм про це. І вони також знають, що ми будемо поводитися з нашим полоненим так само, як вони зі своїм.

— Але ми повинні наздогнати їх якомога швидше!

— Ні. Я не дам цим червоношкірим водити себе за носа.