Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Чи зможете ви зловити його, наразі не відомо, — сказав Сантер. — Вороги знають, що ми збираємося прийти. Можливо, вони навіть уже знають, що ми прийшли. Бо вони послали шпигуна нам назустріч.

— Уфф! Вони знають? — здивувався кайова. — Тоді ми не зможемо напасти на них зненацька.

— Не зможемо, — підтвердив Сантер.

— Це означатиме, що коли ми нападемо на них, то буде бій і кровопролиття, а що Віннету, що Вбивча Рука — кожен вартий десятьох воїнів.

— Я сподіваюся, що навіть попри це не трапиться відкритого бою і великого кровопролиття. Я знаю, як нам взяти гору над ними.

— Якщо знаєш, то скажи нам!

— Треба буде розумно скористатися з тієї пастки, яку вони розставили нам.

— Вони приготували нам пастку? Яку?

— Вони хочуть заманити нас у вузьку ущелину, де ми не зможемо боронитися, і там взяти нас у полон.

— Уфф! Мій білий брат Сантер упевнений у цьому?

— Так.

— Він знає цю ущелину?

— Я був там.

— Розкажи мені, як ти про все довідався!

— Я дуже ризикував, — почав свою розповідь Сантер. — Якби мене помітили, то я б помер страшною смертю. Тож я дуже радий, що мене не схопили. Але це тільки тому, що одного разу я вже був на Наґґет-Ціль і знаю місцевість, на якій стоять могили нагорі.

— Могили? Тож Віннету, як ми й думали, поховав своїх мерців тут?

— Так, і це було мені на користь, бо через це увага апачів була прикута до інших речей. Я припускав, що всі вони будуть угорі, на галявині, і був дуже обережним. Тому тримався не на відкритій місцевості, а ближче до лісу. Там, де дорога веде праворуч, до ущелини, вони тримали своїх коней. Це було не дуже легко — підкрастися до них так, аби не йти через ущелину, але мені таки вдалося. А коли я досягнув мети, то змушений був ще подвоїти обережність і скористатися всією своєю хитрістю. Мені здавалося, що неможливо підкрастися непоміченим так близько, але всі думки апачів були зайняті похованням, тож я заховався за великим каменем біля галявини і спостерігав за всім звідти.

— Мій білий брат був дуже сміливим.

— Я теж так думаю. Але слухайте далі! Коли поховання завершилося, Віннету послав своїх людей по коней.

— Щоби вони привели їх на гору? Для цього мала бути якась дуже особлива причина!

— Так і було. Вони хотіли, щоби ми побачили їх разом із кіньми нагорі і вилізли туди зі своїми кіньми. Потім аби ми пішли їхнім слідом, що заведе нас у пастку.

— Чому ти так думаєш?

— Я не думаю, а знаю, бо я чув про це.

— Від кого?

— Від Віннету. Коли він відправив своїх людей по коней, то залишився сам на сам із Убивчою Рукою. Вони стояли неподалік від мого сховку, тож я міг почути кожне слово.

— Уфф! Віннету підслухали, а він навіть не зауважив цього! Це стало можливим тільки тому, що всі його думки були про батька й сестру.

— Не тільки. Він думав і про нас! Він послав спостерігача на найвищу гору, і той мав видивлятися нас із найвищого дерева на цій горі.

— І він нас помітив?

— Очевидно, що так. Тепер ти бачиш, як добре я зробив, що поїхав сам наперед. Оскільки я був один, то він мене не зауважив.

— Так. Ти зробив дуже розумно. Розповідай далі!

— Коли апачі привели коней, то далі все відбувалося дуже швидко. Вони пішли геть із галявини і спустилися в долину по той бік гори. За цією долиною і є ущелина, з якої нема виходу. Туди вони й хочуть нас заманити.

— Тоді Віннету мав би подбати про те, щоби перекрити як вхід, так і вихід звідти.

— Так і є.

— Для цього йому доведеться розділити своїх людей. Половина проїде через ущелину і чекатиме на нас у кінці, а друга сховається на початку. Цей план не надто добрий. Він не подумав, що ми про все здогадаємося зі слідів тих, хто залишиться, і не підемо в пастку.

— О, ці хлопці хитріші, ніж ти думаєш! Друга частина не залишилася на початку ущелини, а поїхала до кінця разом із першою.

— Уфф! І як вони тоді збираються нас оточити з обох частин?

— Це питання я також ставив собі. І на нього була тільки одна відповідь, а саме, що частина апачів, яка має перекрити нам вхід до ущелини, повернеться туди іншою дорогою.

— І ти знайшов цю дорогу? — запитав кайова.