І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Лютц злісно і зневажливо кинув:

— Не поспішайте, гер Міллер, можливо, що стріляють саме позаду нас.

— Тоді вперед! — вигукнув Міллер.

Не відповідаючи йому, Генріх і Лютц вийшли з машини.

Стрілянина наближалася, і тепер можна було упевнитися, що стріляють не по шосе. Міллер з автоматом у руках теж вискочив з машини і відразу ж збіг у канаву, напружено вдивляючись у гори.

— Мені здається, гер Міллер, що ви почуваєте себе не досить затишно? — глузливо спитав Лютц і теж стрибнув у канаву. Генріх побачив, як він нахилився і дужим ривком вирвав з рук начальника гестапо автомат.

— Що ви робите! — перелякано скрикнув Міллер і підвівся.

— Спокійно! — уже з погрозою в голосі вигукнув Лютц. — Солдатська зброя не любить потрапляти до рук боягузливого ката! Їй більше пристала чесна і смілива рука.

— Що за жарти, гер Лютц? — в переляканому голосі Міллера прорвалися звичайні для нього нотки пихи. — Ми з вами не настільки близькі друзі, щоб ви могли дозволити собі такі жарти?

— Жарти? Ви вважаєте, що це жарти?

— Генріх! Він збожеволів! Він навіжений! Відберіть у нього зброю! — Міллер позадкував і, наштовхнувшись на задню стіну канави, хитнувся. Лютц зробив за ним крок уперед.

— Гадаєте, навіжений? Так, можна було втратити розум, дивлячись, як ви стріляєте в живіт вагітній жінці! Можна було з'їхати з глузду, дізнавшись, як ви розправилися з Монікою! А тепер добираєтесь до Матіні?

— Гольдрінг, що ж ви стоїте! Він мене поранить! Я буду скаржитись! Я напишу Бертгольду!

Генріх швидко підійшов до Міллера і відсторонив Лютца.

— А автомат! Заберіть авто…

Кінець слова застряв у горлі Міллера, очі округлилися, наразившися на гострий погляд Генріха.

— А тепер вислухайте мене, Міллер! Я з тих простодушних людей, які вірять у таку химеру, як совість. На щастя, нас багато, значно більше, ніж таких, як ти! І ми судимо тебе судом своєї совісті. За муки сотень невинних людей! За смерть Моніки! За спасіння тих, кого ти завтра міг би закатувати!

Не зводячи з Генріха сповненого жаху погляду, Міллер рвонув кобуру і судорожно схопився за ручку парабелума. Але він не встиг його вихопити. Пролунав постріл з пістолета, і гестапівець впав, на льоту прошитий і кулями з автомата Лютца.

— Він мав одержати і від мене, — кинув Лютц і, повернувши автомат, послав довгу чергу в машину.

Генріх взяв у руки ракетницю.

— Зажди! — спинив його Лютц.

Змочивши з фляги носовик, він наклав його на ствол парабелума і, не встиг Генріх сказати й слова, стрельнув собі в ліву руку вище ліктя.

— Що ти зробив, божевільний! — кинувся до нього Генріх.

— Нічого особливого — рана загоїться за тиждень. Це дасть мені змогу відпочити, довести, що ми були в бою, і одержати медаль за поранення. А тепер — ракети!

Впавши разом з Лютцом у канаву, Генріх одну за другою послав у повітря кілька червоних ракет.

Незабаром з Палермо прибуло два транспортери з автоматниками на чолі з самим оберстом Функом.

— Боже мій! Яке страшне нещастя! Негайно до госпіталю! Може, можна ще врятувати? — кричав Функ, бігаючи взад і вперед вздовж канави.

За хвилину два бронетранспортери, один з яких тяг на буксирі легкову машину, мчали до Кастель ла Фонте.

— Моя допомога зайва, — сповістив Матіні Кубісу, який без особливого жалю дивився на труп свого шефа. — Розтин тіла робити?

— Гадаю, ясно й так!.. Гер Лютц, що це з вами?

— Дурниці! Трохи зачепило руку… — гауптман похитнувся.

— Що ж ти мовчав! — докірливо кинув Матіні Генріху і підхопив за плечі Лютца. Той, ніяково посміхаючись, випростався.

— Запевняю тебе, я почуваю себе чудово, легенька слабість — і все.

Незважаючи на всі заперечення Лютца, Матіні відвів його в операційну, уважно оглянув і перев'язав рану.

— Справді, нічого серйозного. Але потрібен спокій. Доведеться тобі, друже, оселитись у мене в госпіталі.

— Боронь боже! Тоді я справді занедужаю! Я краще полежу у себе вдома. Сподіваюсь, ти будеш мене відвідувати?

— За тобою потрібен догляд, і я забираю тебе до себе! — вирішив за всіх Генріх. — Ти не заперечуватимеш, Мартін?

— Доведеться погодитись. Тоді зараз же рушаймо. Карлу потрібен спокій.

— А я сповіщу про напад до штабу командування і теж до вас приїду! — гукнув з порога Кубіс.

Троє друзів перезирнулися і зрозуміли один одного без слів.

— Нічого! — заспокоїв Генріх. — Дам йому кілька десятків марок, і його мов водою змиє…

До замку під'їхали з чорного ходу, щоб уникнути зустрічі з Марією-Луїзою, але Генріх забув ключа, і однаково довелося зняти шум, довго стукаючи.

Нарешті, двері відчинив трохи розгублений Курт. В глибині коридора майнуло жіноче плаття. Здогадавшись, у чому річ, Генріх невинно зауважив:

— О, ми, здається, своїм грюкотом збудили й графиню!

— Це не графиня, це Лідія… тобто покоївка, — поправився Курт і почервонів.

Вечеряли в спальні, присунувши стіл до ліжка, в якому лежав Лютц. Після перев'язки він почував себе зовсім добре і категорично заперечив, коли Генріх і Матіні, повечерявши, хотіли вийти до другої кімнати, щоб дати йому заснути.

— Це буде просто злочинно з вашого боку! У мене так зараз на душі, ніби я спокутував якийсь великий гріх… У такі хвилини хочеться бути серед друзів. Можете мовчати, говорити, читати, але не йдіть від мене. Мені просто приємно на вас обох дивитися!

На