І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Що ви там виміряєте? — поцікавився Лютц.
— Зажди! — Генріх підійшов до столика і почав щось підраховувати. — Щоб пройти відстань від Сарн до Волги, нашій армії довелося витратити півтора року… Щоб відступити від Сталінграда до Сарн, — менше року! Отже, ми скорочуємо лінію фронту куди швидше, ніж на початку війни її розширювали…
— Ти хочеш сказати, Генріх, що ми тікаємо скоріше, ніж..
— Фі, яка термінологія! Не тікаємо, а скорочуємо лінію фронту, — іронічно поправив Генріх, — і скорочуємо для майбутнього наступу.
— І ти, Генріх, віриш, що він колись буде? Хіба ви можете бути наївним?
— Знаєш, Карл, є речі, про які я просто уникаю думати. Надто вже небезпечно у них заглиблюватися.
— А я не хочу ховати голову у пісок, як робить це страус. Не вірю я ні в можливість нового наступу, ні в чудодійність нової зброї. Війну ми програли! Це факт, з яким рано чи пізно, а доведеться змиритися.
— А що сказав би про такі розмови покійний Міллер? — посміхнувшись, кинув Матіні.
— Ой, як же я про це забув! Ти знаєш, Мартін, кого я зустрів позавчора в кабінеті Міллера? Колишнього гарібальдійського парламентера, того, з шрамом! На допиті…
— Антоніо Ментарочі?
— Ти навіть знаєш його ім'я і прізвище?
— Він служив у тому госпіталі, де я працював раніше… Винятково розумна і сердечна людина. Я не сказав цього нікому, щоб не вимовляти це ім'я. Адже бідолаха — поза законом…
— І добре зробив, що не сказав. Це б тільки збільшило підозри проти тебе.
— Підозри? Є щось конкретне?
Генріх розповів Матіні про суть своєї розмови з Міллером.
— Я так і знав, що підозра впаде на мене! — Матіні схопився з місця і забігав по кімнаті. На його нервовому обличчі відбилися по черзі всі його почуття: занепокоєння, вагання, потім рішучість. — От що, друзі, — сказав він, спинившися проти ліжка Лютца, — я не хочу перед вами критися і признаюся відверто: коли б я мав змогу попередити партизанів, я б попередив! І, проте, у даному випадку це зробив не я! Перед вами мені нема чого виправдуватися, і, сподіваюсь, ви повірите мені на слово… Але зараз мене не так цікавить моя особа, як цей Ментарочі. Як ви гадаєте…
У двері хтось постукав, і Матіні не докінчив фрази. На порозі з'явилася покоївка графині.
— Синьйор обер-лейтенант, графиня просила вас зайти до неї, як би пізно ви не звільнилися!
— Передайте вашій пані, Лідо, що я зайду обов'язково, — відповів Генріх, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.
Може, через те, що Генріх вперше назвав її ім'я, може, з якихось інших причин, але дівчина зніяковіла.
— Гаразд, — відповіла вона тихо і вийшла.
— Так от, я хотів би знати, — почав було Матіні, але його знову перервали.
Цього разу двері відчинилися без стуку навстіж, і на порозі виросла постать Кубіса.
— Де двоє чи троє зібралися в ім'я моє, там і я серед них, — цитатою з євангелія привітався Кубіс.
— Сідайте, Кубіс, — запросив Генріх, — ми, правда, вже повечеряли, але трохи вина залишили, пам'ятаючи про вас.
— Оцієї кислятини?
— Іншого не буде, Пауль, не забувайте, ми біля ліжка пораненого.
— І бог, бачачи потаємне, воздасть вам явно! — як на молитву склавши руки, знов процитував Кубіс.
— Сьогодні Кубіс настроєний на молитовний лад, — посміхнувся Лютц.
— Бо я сьогодні подумав: чи не доведеться мені знову міняти одяг? Колись я змінив сутану на мундир, а тепер, можливо, доведеться зробити навпаки. Ну та це все в майбутньому, а я людина сьогоднішнього дня. А він не віщує мені нічого доброго!
— Знову якісь неприємності? — поцікавився Генріх.
— Найбільша — у мене відібрали перспективу! Сповістив начальство про новопомерлого раба божого Іоганна, а мені наказують: виконуйте його обов'язки, доки не пришлемо нового начальника. Отже, моє просування по службі, а виходить, і збільшення папірців, які гак приємно шелестять у руках, відсувається на непевний строк. І я знову змушений бути на утриманні доброго і щедрого барона фон Гольдрінга, який колекціонує мої розписки. І після цього ви мені пропонуєте кисле вино! Ви б ще завели розмову про медицину і тлінність всього живого взагалі! До речі, й синьйор Матіні тут…
— А перед вашим приходом ми саме й говорили про медицину. Матіні розповів нам про один дуже цікавий дослід. Як хірург, він ним просто захоплений і мріяв би його повторити.
Матіні вражено дивився на Генріха, обличчя його поволі червоніло, брови погрозливо зсунулися до перенісся.
— Молю вас, благаю, уклінно прошу! Не розповідайте мені такої гидоти! Вона мені зіпсує апетит перед вечерею!
— А я гадав, що ви цікавитесь наукою. Ви самі колись наполягали, щоб Матіні…
— Барон фон Гольдрінг, це для мене остільки несподівано… я просто не знаходжу слів… — Матіні перехопило дух.
Лютц почав, очевидно, про щось здогадуватись і кинув лікарю застережливий погляд. Той відразу ніби обм'як.
— Я знаю, що ви не наважувались просити Кубіса, тому й роблю це за вас: Матіні потрібна людина, над якою б він міг провести свій експеримент. Оскільки він небезпечний, потрібна…
— Здогадуюсь, здогадуюсь… та, будь ласка! У нас таких кролів хоч відбавляй. Я з охотою віддам вам першого ліпшого і навіть подякую за послугу, бо наш комендант СД допився до
