І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Ну, навіщо Матіні оглядає кожного заложника та ще звіряється з списками, — скаржилася Марія-Луїза Генріху. — Не дочекавшись, гарібальдійці можуть піти, і тоді обмін не відбудеться!
— Я пообіцяв вам, що старий граф сьогодні вечерятиме, а може, й обідатиме у себе в замку, — заспокоював її Генріх, хоч знав, що не старого графа так нетерпляче чекає Марія-Луїза.
Нарешті, заложників підвели до машин. Вигляд у них був розгублений і переляканий, втім вони покірливо сіли у кузов, з байдужістю людей, які вже приготувалися до найгіршого.
— Слухай, Мартін, — раптом згадав Генріх, коли вантажні машини і «хорх», якого віддав сьогодні генерал у розпорядження своїх парламентерів, виїхали за межі міста. — Ми ж не попередили заложників, куди їх веземо. Побачивши, що нема охорони, вони можуть розбігтися, тільки ми доїдемо до лісу.
Матіні наказав шоферові дати сигнал. Передні вантажні машини зупинилися. Підбігши до них, Матіні пояснив переляканим людям, куди їх везуть і навіщо. Подих полегшення, здавалося, вихопився з єдиних грудей, обличчя заложників засяяли радісними посмішками, хтось схлипнув, хтось вигукнув: «Віва»!
Машини знов поїхали і спинилися лише на дев'ятому кілометрі.
Ковзаючи по мокрій дорозі, натягнувши капелюхи і кепки по самі вуха, але радісні і збуджені, заложники довгою низкою пішли по гірській стежці. Попереду йшов Матіні, показуючи дорогу. Позад усіх Генріх.
Після повороту до скелі йти стало значно важче, і дехто з заложників почав приставати. Спинився перепочити і Генріх. Стомлював не так підйом на гору, як слизька після дощу стежка, на якій важко було знайти надійну опору ногам. Та ось уже перші заложники, на чолі з Матіні, зійшли на плато. Ті, що йшли в хвості низки, теж почали прискорювати крок.
Генріх на плато піднявся останнім. Коли він наблизився до скелі, тут уже почали перекличку. Густобровий парламентер партизанів, заглядаючи в список, вигукував прізвища. Заложники один по одному виходили наперед, потім відходили вбік і ставали окремою групою. Партизан з шрамом зустрічав кожного міцним потиском руки і широкою посмішкою.
— А де ж ваші заложники? — запитав Генріх.
— А ось! — партизан з шрамом вказав на велику кам'яну брилу. Зазирнувши за неї, Генріх побачив графа, Штенгеля і Функа. Рамоні, брудний і неголений, лежав на ношах. Штенгель сидів, обхопивши руками коліна і звісивши на них голову. Він не поворухнувся, навіть не помітив Генріха. Лише Функ відразу схопився на ноги.
— Фон Гольдрінг! — вигукнув він голосно, і в його маленьких злих очах блиснула радість.
Штенгель і собі схопився з місця. Лише граф лежав непорушно. Він, мабуть, так і не зрозумів, що прийшло визволення.
— Все в порядку? — запитав Генріх, підійшов до партизана з шрамом.
— Так, всі п'ятдесят чотири, за списком… Виходить, з примусу і ви можете діяти чесно! — насмішкувато відповів той.
Генріх зробив вигляд, що не розуміє значення кинутої репліки.
— Отже, ми можемо забирати своїх?
— Тепер можете.
Взявши ноші з графом, Генріх і Матіні почали обережно спускатися вниз. Функ забіг збоку, силкуючись їм допомогти. Штенгель байдуже поплентався ззаду. Він не отямився гаразд — очевидно, після хвороби він все ще почував себе зле.
Коли вони відійшли від скелі метрів на сто, ззаду почувся голосний посвист. До нього приєднався другий, третій. За мить свистіли, сміялися, вигукували вже всі колишні заложники Функа.
Лише тепер Штенгель остаточно прийшов до пам'яті. Підбігши до Генріха, він вихопив з його руки один край нош.
— Функ, ставайте попереду і беріться разом з Матіні! — тоном начальника наказав він і, повернувшись до Генріха, з несподіваною теплотою в голосі сказав: — Ви вдруге врятували мені життя, бароне, тому я не хочу, щоб ви наклали своїм. Чуєте, як вони лютують?
Вчотирьох вони швидко донесли ноші до машини і за якихось двадцять хвилин були у Палермо. Тут Функ вийшов, а на його місце, між графом і Штенгелем, сіла Марія-Луїза.
Більше не затримуючись, машина поїхала на Кастель ла Фонте.
ВІДПЛАТА
Лист, надісланий Генріхом мадам Тарваль, повернувся назад з незрозумілою позначкою: «Адресат вибув».
Два коротеньких слова, написані байдужою рукою. Вони нічого не можуть пояснити, а тільки породжують тривогу і збуджують свіжий біль. Ось і перерізано ще одну ниточку, яка зв'язувала його з минулим! І він ніколи не матиме фото Моніки, про яке просив мадам Тарваль. «Адресат вибув»… Напевне, з таким написом повертались і листи, надіслані на ім'я самої Моніки її друзями, поки вони не дізнались про її смерть. Як це страшно!
Генріх ховає конверт у шухляду стола, але два чітко написаних слова — «Адресат вибув» — стоять перед його очима. Моніка теж «вибула». Можливо, це саме слово вписав проти її прізвища у своїх списках Міллер. Не міг же він написати «вбито», діставши спеціальні вказівки від Бертгольда з цього приводу. Яка нестерпна мука думати про це, щодня бачити Міллера, вітатися з ним, приязно розмовляти! І завжди, завжди відчувати цей невщухаючий біль у серці.
Кажуть, час гоїть рани. Ні, їх гоїть не час, а робота. Він переконався в цьому. Йому значно легше, коли він діє, коли всі свої думки він спрямовує на те, щоб якнайскоріше вирвати у ворога його таємницю. Його не обмежили часом, зваживши на особливу трудність завдання. Але він сам знає, що діяти треба швидко, бо від його дій залежатиме життя сотень тисяч людей. А зроблено ще так мало! Поки пощастило встановити лише адресу заводу. Може, щось нове
