Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

артистові скорчити забавну гримасу, як Олена заходилась щирим, довго незмовкаючим сміхом. Через цю смішливість іноді виникали всілякі прикрі непорозуміння: при першому знайомстві Олену часто вважали за легковажну реготуху. З бездумною простушкою все дозволено! Але як тільки недалекоглядні співбесідники Олени намагалися реалізувати своє переконання на практиці, вони діставали таку відсіч, що довго потім зніяковіло посміхалися, мотали головою: «Як помилився. А з першого погляду здавалася такою доступною». Подібні непорозуміння були неприємні й Олені. Тим більше, що вона завжди вважала винуватцем цих непорозумінь себе. Якби відразу поводилася серйозно, якби не реготала від кожної веселої дурниці, нікому, напевно, і на думку не спало б замірятися на неї. Олена багато разів давала собі слово триматися з малознайомими людьми, особливо з чоловіками, холодно і завжди його порушувала.

Милуючись своєю пасажиркою, водій сказав:

— Небезпечний у вас сміх, Олено Іванівно. Такий сміх сниться тим, хто мріє про любов. Мені ось, наприклад.

Олена не чекала, що її попутник виявиться таким балакучим. В його великих чорних очах, красиво підкреслених густими бровами і затінених пухнастими важкими віями, світилися допитливий розум і велика цікавість. Обличчя його, запорошене пилом, вимазане мастилом, змучене безсонням, неголене, все-таки було гарним. У його зовнішньому вигляді перш за все впадала в око акуратність. Кепка на голові стара, замащена, із спотвореним козирком, що стримів, як воронячий дзьоб, але волосся під нею чисте, старанно зачесане. Тісний піджак і картата фланельова сорочка, що обтягували широкі плечі, були старенькі, але зате з-під витріпаного рукава верхньої сорочки виглядав пухнастий краєчок свіжої трикотажної білизни. Забруднені руки впевнено і вміло діють рулем і важелем переключення швидкості, але на долонях немає мозолів, і нігті на пальцях акуратно обрізані.

Все це побачила Олена за своєю звичкою уважно придивлятися до людей, помічати в них таке, що іноді буває непомітне для інших.

Водій заплющив очі і з сумним виразом обличчя похитав красивою головою:

— Гай, гай! Не встиг я, Олено Іванівно, незважаючи на свої тридцять з гаком, зазнати любовного щастя, через те і боюся вашого сміху. — Він вийняв з кишені піджака «Верховину» і губами витягнув сигарету з пачки.

Закуривши, суворо глянув на свою попутницю.

— Скільки вам років?

— Двадцять три сповнилося.

— Ну, а як ви відносно кохання… Мрієте?

Олена відповіла, що в неї немає потреби в такій мрії, бо вже кохає. Чоловіка кохає. Водій був прикро вражений, але інтересу до неї не втратив.

— Он воно що! Значить ви, Олено Іванівно, заміжня жінка! — промовив він з удаваним жартівливим розчаруванням. — Якби знав про такий неприємний факт раніше, не посадив би вас поруч з собою.

— Я можу виправити вашу помилку. Зупиніть машину.

Шофер махнув рукою.

— Час — гроші. Зупинка дорого обійдеться. Сидіть уже, хоч ви і заміжня. Отже, до рідного чоловіка поспішаєте? І довго ви з ним не бачились?

Перед обличчям водія виникло сім Олениних пальців: п'ять на лівій руці і два на правій.

— Сім місяців?

Олена заперечливо похитала головою.

— Сім тижнів?

— Сім днів і ночей! — засміялася Олена.

— О, цілий тиждень? І як же чоловік відпустив вас на такий строк?

— Спробував би не відпустити! — усміхнулася Олена.

Водій залишив руль, замахав на Олену обома руками, скорчив таку гримасу, наче ковтнув якоїсь гіркої-гіркої отрути.

— Ні, Олено, уже не заздрю твоєму чоловікові! Не на мій смак він вибрав собі дружину. Знаєш, про яку я дружину мрію? Якщо я, наприклад, скажу: «Марусю, підемо чи не підемо сьогодні в кіно?», то вона повинна відповісти так: «Як хочеш, милий». Якщо я іншим разом спитаю в неї: «Марусю, маю я право сьогодні сам піти в кіно?», вона повинна, не підводячи очей, відповісти: «Як хочеш, милий».

— Ось чому ви досі тільки мрієте про кохання!

Олена засміялася, і знову вона видалася зовсім-зовсім доступною, бездумною простушкою.

Водій сміливо милувався нею, міркуючи, поцілувати красуню, що сидить з ним поруч, зараз, чи потім, коли трапиться на дорозі зручніше місце.

Олена зрозуміла це, догадалася, перестала сміятись і мовчки притаїлася в кутку кабіни. На її обличчі з'явився дуже суворий, на який вона тільки була здатна, вираз.

Та це не справило потрібного враження. Водій усміхнувся. «Ламається, — вирішив він. — Набиває собі ціну. Що ж, поламаємось і ми». Він одвернувся від Олени, втупив очі в дорогу і не зводив з неї погляду. Вираз його обличчя став ображено-високомірним, насмішкувато-презирливим.

Ця маска на обличчі шофера цілком влаштовувала Олену. Поступово вона заспокоїлася і все привітніше позирала у вікно, на останні кілометри рівнинної землі. Незабаром, он за тим червоним громаддям лісохімзаводу, за сталевим залізобетонним мостом через Тису, почнеться край Олени — рідна Явірщина.

Деякий час їхали мовчки по дорозі, обсадженій яблунями. Було далеко видно вперед — на добрих два кілометри. Олена сперлася на спинку сидіння, втішаючись повним душевним спокоєм, відпочинком, якого давно не мала, і посміхалась своїм думкам. Години через дві, нарешті, вона буде вдома, обійме батька і поцілує Михайла. Як вони обидва зрадіють їй, як вигукнуть в один голос: «Приїхала, приїхала!» Михайло візьме її голову своїми широкими шорсткими долонями, поцілує в губи, відірве від підлоги, підкине вгору, спіймає і притисне до грудей.

— Чого зажурилася, молодице? — розв'язно спитав водій.

Йому надокучило мовчати і чекати.

Олена неохоче відірвалася від своїх думок, удавано сонними очима повела на шофера і млосно, нібито переборюючи дрімоту, промовила:

— Спати хочу! Тиждень не спала по-людськи.

Через кілька секунд вона похилила голову, заплющила очі, начебто закуняла. Насправді ж вона не спала і була насторожі: крізь щілину не зовсім стулених повік зірко стежила за небезпечним настирливим супутником.