Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
— До побачення, Михайле! — гукнула вона, стрибаючи на підніжку грузовика.
Шофер відпустив педаль зчеплення, дав газ, і машина різко, як застояний кінь, понеслася від застави, розкраюючи темряву двома довгими мечами променів. Смолярчук, Волошенко і вартовий мовчки дивилися вслід сигнальним вогням машини, що віддалялися, і кожний, напевне, думав про те, чого не можна висловити словами.
— Ех! — вигукнув Волошенко.
Він насунув на очі кашкета, пошкріб потилицю, зітхнув і попрямував на заставу. Пішов і Смолярчук.
А вартовий, обійшовши заставу, повернувся до воріт і тут зупинився. Він подивився на те місце, де недавно стояли Смолярчук і Олена, посміхнувся і рушив далі…
Сім днів і ночей боролися люди з Тисою. Злива на восьмий день раптом припинилася. На цей час у горах розтанув увесь сніг. Карпати вже чорніли і зеленіли під весняним сонцем, що світило і гріло так, наче нічого й не трапилось. На ясному небі від зорі до зорі не з'являлося жодної хмаринки. Ввійшли у свої береги і посвітлішали бурі води Тиси. З кожною годиною меншали гірські потоки. На рівнинних місцях виступали з води кам'яні брили, занесені сюди з ущелин Верховини. Прибережні поля, сади, дороги і сільські вулиці були щільно, як градом, вкриті річковою галькою. В сталевих переплетіннях мостів, перекинутих через Тису, стирчали дерева з вимитим до білого корінням: верби, тополі, яблуні, груші, горіхи.
Скільки ще лиха наробила б оскаженіла Тиса, якби люди не перегородили їй шлях!
Як тільки рятівні роботи були закінчені, Олена відкомандирувала бригаду. Через день, відзвітувавши перед головним штабом по боротьбі з повіддю про зроблену роботу, вона й сама вирушила додому. Добиралася на попутній машині.
Незабутні закарпатські дороги тих днів! Колона за колоною, як журавлі весною, тяглися додому, в сусідні області, вантажні машини: на Львівщину і Тернопільщину, в Дрогобич і Станіслав, у Чернівці і Кишинів. Проповзли, блискаючи білими гусеницями, задерши до неба свої стріли з ковшами, добре попрацювавши, екскаватори. Якби не вони, не були б споруджені так швидко на шляху Тиси захисні дамби. Могутні амфібії, керовані солдатами, пронесли по закарпатських шляхах свої величезні, кольору хакі панцери. Скільки людей» вони врятували! Пропливли один за одним китоподібні понтони, навантажені на причепи тягачів. Незліченні потоки людей, машин і худоби перекотилися по цих пружних понтонних тілах. З піснями на устах, з лопатами на плечах залишали притисянську землю батальйони піхотинців і саперів. Які бої вони виграли!
Численні полки добровольців з усіх міст Закарпаття, Прикарпаття, східних і південно-західних областей України роз'їжджалися по домівках, везучи з собою зрослу віру в те, що люди-брати нездоланні, що вони можуть творити чудеса, недоступні роз'єднаним людям.
Машина, на якій Олена добиралася додому, була важким тритонним всюдиходом з масивними рубчастими колесами, з буфером-тараном, із заґратованими фарами, з букетиком перших пролісків, прикріплених до бокового кронштейна поруч з круглим оглядовим дзеркалом. Цей лісовоз гув так грізно, що від нього шарахали на узбіччя всі зустрічні машини. Піднявши руку, Олена зупинила його на одному з перехресть міста Вилока.
— Ви куди їдете, товаришу водій? — спитала Олена привітно і трохи запобігливо, віддаючи шану людині, яка мала щасливу нагоду доставити її додому за дві-три години.
Водій відповів не одразу. Він дістав сигарету, пом'яв її темними, замащеними пальцями, чиркнув запальничку, пихнув димом. І лише після цього він повернув голову до Олени, примруженими, усміхненими, дуже молодими і дуже чорними, майже циганськими очима подивився на неї і в свою чергу спитав:
— А ви куди бажаєте їхати, товаришу пасажир?
— До Явора. Чи не по дорозі нам?
— По дорозі, — відповів водій. — Сідайте. Милості прошу. Між іншим, нам було б з вами по дорозі, якби ви вирішили їхати навіть на Місяць чи на Марс, — веселою скоромовкою додав він, відчиняючи дверцята кабіни.
Останні слова водія похитнули тверду рішимість Олени бути вдома якомога швидше. Вона перестала посміхатися, насупила брови і відступила від лісовоза на край дороги. Ні, Олені не по дорозі з таким уже дуже люб'язним шофером. Нехай сам їде, а вона почекає на іншу попутну машину.
Між тим шофер, ніби не помічаючи зміни в пасажирці, послужливо змахнув кашкетом пилюку з пружинного сидіння і продовжував:
— Кожній людині тепер по дорозі з вами, товаришу рятівник. Адже ви боролися з повіддю, рятували потопаючих і тих, що зазнали лиха. Не помилився?
Промовивши все це, водій так лагідно подивився на Олену, так дружньо посміхнувся, що їй стало соромно, і вона поспішила загладити свою провину, — відповіла йому щедрою, привітною посмішкою:
— Рибак рибака бачить здалека. Ви теж рятівник? Не помилилася?
— Ви неначе у воду дивилися. Перевіз тисячу сто чоловік із затоплюваних районів у безпечні місця. Тисяча сто сердець будуть усе життя згадувати мене добрим словом, бажати здоров'я і щастя. Сідайте швидше, не гайте часу! — владним голосом наказав водій.
Олена рішуче сіла в кабіну поруч з шофером.
— Велике вам спасибі! Якби ви знали, як я поспішаю додому!
— Поки ще немає за що дякувати, товаришко… не знаю, як вас звати-величати. Дорога в нас далека: можу привезти вас на місце цілою і неушкодженою, можу і, проти своєї волі, звичайно, не бажаючи, в саме пекло загнати.
— А ви постарайтесь їхати по своїй волі, без усяких випадковостей. Можна так?
— Що ж, треба постаратися. — Він насунув кепку на очі, енергійно кивнув: — Добре, доставлю вас, як доставив би рідну матір чи… наречену. Як вас накажете звати-величати?..
— Олена… Олена Іванівна Смолярчук. А вас… Як наше прізвище?
— Дуже приємно познайомитись, Олено Іванівно. А мене звати… — він помовчав, усміхаючись. — Мене хоч горшком назвіть, тільки в піч не садовіть.
Олена засміялася. Надмірна смішливість — її давній гріх. Варто їй було почути якесь веселе слово, варто було якому-небудь доморощеному
