Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

Бандерівець Хорунжий, другий підручний Джона Файна, повинен був перейти кордон у самому серці Карпат, у високогірному глухому районі. Але непередбачені обставини змінили далекий і важкий маршрут. Він перейшов кордон у найлюднішому місці, так, як ще ніхто до нього не переходив: скориставшись повіддю.

Здавна, з незапам'ятних часів, населення рівнинного Закарпаття відчувало до весняної Тиси й інших гірських річок велику пошану, навіть побоювалось їх і старалось оселятися якомога далі від непевних берегів. Ужгород, Мукачеве, Берегове недоступні для повені. Але таке місто, як Вилок, розташоване біля самого закруту Тиси, щовесни тривожиться за свою долю, хоча й обнесене захисною дамбою.

Закарпатська низовина багата на старі річища. Влітку це лагідні мулисті ярочки, глухо зарослі чагарником. А весною по них шалено мчать талі гірські води — воскреслі річки, які змітають на своєму шляху дерева і хати необачливих поселенців. Але рік на рік не схожий. Найчастіше гірські річки благополучно, без великої шкоди для людей виносять свої води на рівнину — в Тису.

Той рік був грізним для низовинного Закарпаття. Зима в горах була виключно багатосніжною, а весна затяжною, примхливою, холодною і теплою, сніжною і дощовою, сонячною і туманною. В перших числах травня в горах ще лежав сніг і підморожувало. Справжня весна наступила відразу, в одну ніч стався злам. Хлинула тепла злива. Вона розтоплювала сніг у глибоких затінених ущелинах, на піднебесних хребтах, у глухих хащах лісів. Верховина чорніла, зеленіла, ставала весняною. Минув день, другий, третій, а злива не стихала. З гір по кам'янистих ложах і прямо по схилах бурхливо ринула верховинська вода. Униз, в долини, насувалися весняні води в такій кількості, ніби на простір вирвалося море. Невеличкі лагідні струмочки перетворилися на бурхливі потоки. Вони понесли з гір пісок, щебінь, каміння, а потім і кам'яні брили. Річечки, які звичайно мирно текли по дну долин, розлютовано неслися до Тиси; зривали мости, затоплювали сади, заносили піском і гравієм поля, руйнували розташовані в низинах хутори, нищили худобу.

Страшною стала гірська річка, вирвавшись на простір рівнини.

Тиса в перший же день повені наповнилася до країв. Незабаром вода розіллялася поверх гребенів дамб, які прикривали рівнину. Перша дамба повалилась навпроти маленького радянського містечка Вилок, і бурхлива Тиса ринула в пролом, швидко заповнюючи величезний простір. Утворилося справжнє море. Рятівні флотилії, організовані з рибальських човнів, моторних катерів і плотів, рушили в затоплений район. Десятки поїздів, тисячі машин евакуювали населення з пунктів, яким загрожувала повідь.

Серйозне випробування випало на долю жителів правобережної Тиси. Але ще більш загрозливе становите створилося на лівобережжі. Українцям порівняно легко було відступати: у найближчому тилу в них височіли карпатські передгір'я, недоступні для поводі. Позаду ж угорців розкинулась безмежна Велика Угорська рівнина, де привільно лютувала Тиса. Врятуватися можна було лише переправившись на правий, високий берег.

Першими кинулися в туманну імлу тисянського моря люди угорського села Варош, розташованого біля самого кордону, навпроти радянського колгоспу імені Леніна. Маяком їм служили яскраві вогні колгоспного Будинку культури і гірські вогнища, які палали всю ніч. Десь посередині річки плоти гостинно зустрічав радянський катер. Він узяв на буксир тихохідні дерев'яні суденця і пришвартувався з ними до правого берега. Угорці знайшли собі притулок у хатах колгоспників і в Будинку культури.

Серед врятованих угорських хліборобів, їх дружин і дітей був і агроном Ференц Будаї, який прибув з Будапешта в село Варош у службових справах за день до поводі. Благополучно переправившись на саморобному плоту через Тису, він, користуючись гостинністю на радянському березі, непомітно зник. Ференц Будаї мав фальшиві документи. Бандерівець Хорунжий привласнив собі не лише чуже ім'я, але й національність. Справжнє прізвище «Ковчега» давно не вживалось. Шефи Іноземних розвідок люблять давати своїм значнішим агентам подібні високопарні, загадкові клички.

Тієї ж ночі, таємно відокремившись від загальної групи врятованих, «Ковчег» почав діяти один. Як згодом з'ясувалося, він подружився з водієм вантажної машини Козловським, мобілізованим на вивезення населення з районів, яким загрожувала повідь. Вкравшись у довіру до Козловського, він убив його і, забравши документи й одяг, сів за руль грузовика.

З цим «Ковчегом» і звела Олену Смолярчук прикордонна доля.

Дощової ночі до глухих воріт п'ятої застави підійшла велика, вкрита непромокальним брезентом машина. Черговий по заставі Волошенко, викликаний вартовим, стривожено виріс на порозі хвіртки і вузьким, довгим променем електричного ліхтаря освітив грузовик: шоферську кабіну, кузов, номерний знак.

— В чому справа, шофере? Куди прямуєте? — грізно спитав Волошенко.

— Це я, Тарасе! — пролунав співучий жіночий голос, анітрохи не збентежений негостинним окликом чергового.

І слідом за цим з кабіни грузовика на мокру землю вистрибнула, шурхочучи одягом, жінка.

Гірський північний вітер, періщачи холодним дощем, зірвав з білявої голови жінки капюшон, розхристав довгі поли її чорного прогумованого плаща, відкривши ноги у високих болотяних чоботях і чоловічий ватник, перехвачений у талії солдатським ременем.

Це була Олена, дружина старшини Смолярчука. Волошенко зразу впізнав її по голосу, по тому, як вона легко перескочила через велику калюжу. Але він, проте, не поспішав признатися, що впізнав її. Вигляд у нього був так само насторожено-суворий, а голос грізний:

— Хто ви така? В чому справа?

— Це я, Тарасе. Невже не впізнав? Добрий вечір!

І лише після цього Волошенко змилостивився і надумався впізнати Олену.

— А, це он хто — Оленка! — він опустив ліхтарик променем у землю, радий тому, що в глуху, невеселу ніч нарешті випала зручна нагода пожартувати, відвести душу. — Каюся, не впізнав одразу. Дивлюсь і думаю, що це за привид з'явився перед моїми очима в таку сирітську ніч? Немовби Оленка. Але якщо це вона, думаю, наша скромниця, то чому вона стала такою царственною? «Це я!» Гм! Так ти сказала, Оленко?

Олена засміялася. Вона добре знала вдачу Волошенка: ні друга, ні недруга не пожаліє, посміється з