Царський курйоз - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

Тільки пізно ввечері почався переїзд через Неву. На парусному човні Сава та Ібрагім перепливли чорну холодну ріку. Висадившись на Березовий острів, вони пішки добралися до маленького будиночка, що стояв майже на березі навпроти великої дерев’яної церкви. Два вікна будиночка були яскраво освітлені. Ібрагім лишився у темних сінях, а Сава кудись пішов і довго не вертався. Потім прийшов хтось невидимий в пітьмі, взяв Ібрагіма за руку, привів у темну кімнату й пішов. Ібрагім довго, терпеливо чекав, але не зміг побороти сну. Ліг на підлогу і міцно заснув. Серед ночі прокинувся. Десь близько, за стіною, чути було голоси. Ібрагім впізнав вкрадливий голосок Сави і хриплий, застуджений бас, той самий, що в саду крикнув: «Човен мені!» Коли гудів цей бас, усі інші голоси замовкали.

«Цар», — подумав Ібрагім, хотів було встати, піти глянути ще раз на царя, і з цим бажанням знову заснув.

Ібрагім прокинувся не на голих дошках підлоги, а на великій ведмежачій шкурі. Край її був загорнутий і прикривав його, наче ковдра. Він не знав, як попав на цю шкуру. Ібрагім схопився і побіг до вікна: крізь його шибки вливалося дивне світло — біле й холодне. Хлопчик притиснувся лобом до скла і враз перелякано відсахнувся. Все, що він бачив: земля, дахи будинків, суччя дерев, купи сміття і гори колод — було вкрите сліпучо-білим покривалом. Неначе все вдяглося в білу шаму. Тільки ріка була чорна серед білих берегів.

Ібрагім навшпиньках, боячись, щоб його нне затримали, вийшов з кімнати в сіни, потім швидко вибіг на ганок. Ніздрі затріпотіли від свіжого прісного запаху снігу. Хлопчик доторкнувся рукою до цього білого покривала і відсмикнув її, наче вжалений змією: незнайоме відчуття пекучого холоду налякало його. Як все незвичайно у цій країні!

Трохи заспокоївшись, Ібрагім оглядівся. Будиночок, в якому він ночував, йому сподобався. Дім було збудовано з обтесаних з обох боків колод, покрито дощечками й пофарбовано під цеглу, в голландському стилі, його оточував невеликий сад.

Ібрагім вийшов з саду й нерішуче зупинився, не знаючи, куди піти. На великому майдані перед будинком царя стояв дерев’яний Троїцький собор. Ібрагім знав уже, що в таких високих спорудах росіяни моляться своєму богові, але це його зовсім не цікавило. Поряд з собором розкинувся базар. Коло мазанкових крамничок було галасливо й людно. Ібрагім боявся людей і попрямував до річки.

На річковому укріпленому палями березі стояли довгі хлібні амбари. Вантажники вивантажували з причалених до паль барок мішки з житом і носили їх в амбари. Тут же, чекаючи своєї черги на розвантаження, погойдувалися великі човни, від яких тхнуло нудотним смородом. Це пригнали з Ладозького озера солону рибу. В усьому цьому не було нічого цікавого. Ібрагім вирішив уже повернутись у дім, як побачив зграйку дітлахів, що гралися в сніжки. Голоси їх дзвінко й весело лунали в ламкому морозяному повітрі.

Знову спалахнуло в Ібрагімі бажання дружби, ігор, забав. Він рушив до дітей, спочатку нерішуче, потім сміливіше і, нарешті, не стримавши нетерпіння, побіг.

Діти помітили Ібрагіма і перестали вовтузитись. Спочатку вони роздивлялися його незвичайне, багате вбрання. А тоді, глянувши на Ібрагімове обличчя, мимоволі подалися назад. Та цікавість була сильнішою за страх. Діти не втекли.

Ібрагім підійшов до них впритул і зупинився, виблискуючи в усмішці сліпучо-білими зубами. Цією усмішкою він просив, благав про дружбу, товаришування. А діти довго дивились на нього, затамувавши подих. Нарешті, один з них боязко торкнувся пальцем щоки Ібрагіма і одразу ж злякано відскочив.

— Ні, не бруднить, — глянувши на палець, пошепки повідомив він товаришів.

А Ібрагім, не зрозумівши слів, вирішив, що з нього глузують. Лють приниження перехопила йому горло, лишивши в роті гостре й сухе відчуття спраги. Тепер хлопець не думав більше про дружбу, він жадав помсти. Стиснувши кулаки, Ібрагім кинувся на дітлахів.

Дорогу йому заступив кремезний хлопчисько, на цілу голову вищий за Ібрагіма і ширший від нього в плечах. Хлопчисько плюнув у кулак і вигукнув баском, наслідуючи дорослих:

— Ану, дай бою!

Ібрагім зрозумів, що це виклик. Він ударив, але не кулаком, а головою у низ живота противника, водночас оповивши правою ногою ліву ворожу ногу і рвонувши хлопця на себе. Цьому удару, який у негрів сомалі називається «капоейра», Ібрагіма навчив старий Малькарафа. Такий удар рівносильний удару в живіт людини, що стоїть біля стіни.

Хлопець упав, залементував і почав качатись по снігу, схопившись за живіт. Інші діти спершу засміялися з його зойків, а потім переглянулись і дружно, вовчою зграйкою рушили на Ібрагіма. Тепер йому доводилось битися одному проти десятьох. Але хіба ефіоп боїться удесятеро сильнішого ворога? Ібрагім присів навпочіпки, зробив страшну міну на лиці і заревів, майстерно наслідуючи ревіння верблюдів. Діти заверещали від страху й кинулися врозтіч. Ібрагім лишився сам. Він стояв, сумно похиливши голову. Тоскні його думи обірвав гучний регіт, що пролунав за спиною. Ібрагім хутко обернувся.

На ганку будинку стояв цар і весело реготав. З-за спини царя визирав завитий і напудрений Сава, одягнений в парчевий каптан. Лукаві губи рагузинця теж намагалися зобразити веселу й ласкаву усмішку.

— Справжнісінький Ганнібал карфагенський! — реготав цар. — Самим тільки виглядом своїм примусив тікати удесятеро сильнішого ворога.

Цар спустився з ганку і попрямував до Ібрагіма. Сава, нагнувшись уперед, ніби кланяючись, вистрибом рушив за ним. Цар з ходу схопив Ібрагіма під пахви й підняв над головою. Ібрагім злякано скрикнув. Та злякався він тільки висоти. Дуже вже високий був цар.

— О, як високо піднесла ваша величність цього чорного сина Африки! — улесливо зауважив Сава.

— І піднесемо! — сказав Петро. — На чорну морду не подивимось. Аби був достойний.

Ібрагім глянув у близькі й веселі очі Петра і раптом міцно обняв царя за шию. Ось де знайде він ласку, дружбу і співчуття.