Царський курйоз - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

— Поїхав, — показав офіцер на свіжу ще колію, що йшла від ганку.

— Великий боже, а в мене до государя важлива справа! — заохав Сава.

— А яка? — ліниво поцікавився офіцер.

Сава мало не бовкнув про таємні листи амбасадорські, та вчасно схаменувся і кивнув на Ібрагіма.

— Арапченя он йому здати.

Офіцер довго розглядав чорне Ібрагімове лице і, нарешті, сказав діловито:

— Не протухне твоє арапченя, не бійся.

— А куди зволили відбути його величність? — пропустив Сава грубощі повз вуха.

— Та я не спитав, а вони мені доповісти не здогадалися, — засміявся офіцер і, вибивши люльку, пішов у дім.

Сава, крекчучи й пошепки лаючись, виліз із кибитки.

В домі Саві сказали, що цар поїхав у Смоленськ дивитися новобрані драгунські полки. Заночували у Лефортових хоромах. Змучений тяжкою дорогою, Ібрагім міцно заснув під тріскачки нічних сторожів та різноголосий спів московських півнів.

З Москви виїхали другого дня надвечір. Перед від’їздом Ібрагіма переодягли: вечорами він мерз у своїй тонкій шамі. З великим смутком віддав він білий плащ, останню пам’ять про батьківщину, його одягли в голубий кашеміровий бешмет, каптанець з чорного оксамиту і широченні, як спідниця, шаровари. На голову навертіли здоровенну чалму із строкатої персидської шалі.

29 серпня, під’їжджаючи до Смоленська, Сава наздогнав кілька втомлених загнаних тройок. Розговорившись з ямщиками, рагузинець узнав, що вони ходили з царським поїздом, що цар сьогодні виїхав із Смоленська і сидить тепер всього за п’ятдесят верст від міста, у Духовщині.

— Що б тобі, батечку, звернути трохи праворуч від Смоленського тракту? П’яти верст не буде — ось тобі й Духовщина! І наздогнав би його! А тепер шукай вітра в полі! — співчутливо гомоніли ямщики.

Не заїжджаючи в Смоленськ, Сава повернув назад і помчав у Духовщину. Прискакав туди вночі, голодний, зморений, але веселий, радо чекаючи зустрічі з царем. На ямському дворі йому сказали, що цар тут справді був, навіть листи писав і відправляв, але ще завидна виїхав у Нарву на свіжих, добрих конях і що більше свіжих коней нема, всі в царському поїзді пішли.

В Нарву прискакали 7 вересня й дізналися, що цар виїхав з міста вчора, а куди — ніхто до пуття не знає: може, у Дерпт, а може і у Виборг, в табір до військ, які проти шведа помишляють. Сава безпорадно сів на лаву і, обхопивши голову руками, застогнав, як від нестерпного зубного болю:

— Це не цар, це… ямщик якийсь!

У Нарві рагузинець вирішив відпочити і виждати, коли цар застрягне в якомусь одному місці. В листопаді дістав звістку, що цар прибув у місто Санкт-Пітер-Бурх, яке тоді споруджувалося, і збирається там пробути до льодоставу: оглядатиме й навчатиме свій балтійський флот. Сава хутко зібрався і 4 листопада виїхав з Нарви у Санкт-Пітер-Бурх.

І знову задзвеніли бубонці, заспівав журливо, неначе заплакав уголос ямщик, і потяглася сувора російська земля.

Ібрагім, мовчазний і сумний, забився, мов дике звірятко, в задок кибитки. Він з подивом і страхом дивився на цю похмуру країну. Багато днів їдуть вони, і скрізь те саме. В’ються заболочені шляхи, ідуть до обрію і знову повертаються. Не збагнеш, де вони починаються, де кінчаються. Мабуть, нема їм ні початку, ні краю.

Іноді вони забігають у міста чи села, вливаються у вулиці, і тоді Ібрагім думає: «Ось кінець шляху», та вулиці знову перетворюються на дороги, що тягнуться до обрію. А міста й села схожі одне на одне, — скрізь непролазна грязюка, темні схльостані дощами халупи, задушні постоялі двори, буйні шинки, які Ібрагім уже навчився розпізнавати по ялинових гілках на даху, і величезні кладовища.

Мутні, безбарвні далі у цій країні, хмари низькі,дощі холодні і навіть сонце якесь хворе, зовсім не гріє. Край дороги стоять мокрі змерзлі берези, і на їхніх вітах грудками грязі чорніють спустілі грачині гнізда. Іноді дорогу перегородить здохлий кінь, що страшно вишкірив зуби. Вітер куйовдить йому гриву, наче махає чорним прапором, а мокрі круки стрибають по його запалих боках. Яка несхожа ця непривітна країна на рідну сонячну Лагонь з її могутніми гірськими хребтами, квітчастими запашними пасовищами «вейна-дегі», барвистими лісами, сповненими кипучого життя. І на думку, що в цій похмурій країні йому доведеться прожити все життя, Ібрагімові ставало не по собі. Серце його завмирало від туги й страху.

І з новою силою в його серці спалахувала дитяча туга за товаришами, дружбою, дитяча жага пестощів і співчуття.

Сава не міг і не хотів зрозуміти переживань свого маленького чорного супутника. Він дивився на Ібрагіма як на рідкісну річ, як на курйоз, котрий треба в повній цілості доставити цареві. Так само бережно, але й так само байдуже, віз би він якогось звіра чи рідкісний годинник, статую, меблі. Рагузинець, що скрізь почував себе як удома, був весело збуджений від майбутньої зустрічі з царем, від майбутніх вигод та відзнак, і йому незрозумілі були тоскні, сумні очі Ібрагіма. Тільки одного разу він спитав хлопчика:

— Чого ти такий невеселий? Живіт, певно, болить? Це від тутешнього чорного хліба.

… З низького чахлого переліску неждано вискочили перші будинки Санкт-Пітер-Бурха, а потім одразу ж почалася Литейна вулиця.

Всюди стукотіли сокири, вищали пили, диміли вогнища. Теслярі тесали крокви, і з-під сокир падали на землю соковиті й жовті, як скибки ріпи, тріски. Полонені шведи в синіх обірваних мундирах тягали колоди і тес. По гатях вулиць торохтіли обози, навантажені вапном, цеглою. Юрбами йшли зігнані з усіх кінців країни селяни з сокирами за поясами, з пилами на плечах.

Вулицю сповнив пронизливий дренькіт військового барабана. Розміреним кроком, стрункими рядами марширували роти преображенців у темно-зелених і семеновців у лазурових каптанах з мідними високими піками на головах. За гвардійцями потяглися гармати, схожі на горлатих дволапих звірів, за гарматами