Царський курйоз - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

відлічував Сапонгі. Потім хвіртка нечутно розчинилася, гнилозубий сміливо ступив у неї, ведучи за собою Ібрагіма, і хлопчик побачив безлюдну, залиту місяцем міську вулицю. Пильне й задушне міське повітря війнуло в лице Ібрагімові. На протилежному тіньовому боці вулиці зацокали кінські копита. До втікачів підскакав вершник, що тягнув за собою на поводі другого осідланого коня. Щось рідне привиділося Ібрагімові в постаті вершника, він радісно рвонувся до нього — і враз розчаровано відсахнувся, побачивши незнайоме обличчя.

— А де ж мій брат? — голосно й сумно вигукнув він.

— Замовкни! А то я розчереплю тобі голову! — люто прошепотів гнилозубий.

Він скочив на другого коня, підняв Ібрагіма, посадовив його перед собою на передню луку, і вони поскакали крупною риссю.

Вулиці були безлюдні. Жодної людини не зустріли вони. Лише зграї бродячих псів злякано шарахались у бокові провулки, почувши тупіт кінських копит. Утікачі сміливо, не ховаючись у тінь, перетнули якийсь майдан, звернули у вузьку вулицю і майже врізалися в загін вершників. Сапонгі побачив волохаті курдські папахи і бурки міських чаушів.

Це був нічний поліцейський роз’їзд.

Сапонгі рвучко повернув коня, огрів його нагаєм і крикнув одчайдушно своєму супутникові:

— У Фуюндукли![13] Там стрінемося. Приготуй каїк[14].

Супутник Сапонгі теж повернув коня, але помчав в інший бік. За якусь мить чауші розбилися на два загони і поскакали в погоню.

Кінь під Сапонгі був не з добрих. Тупіт коней чаушів наближався з кожною хвилиною. Але це його, мабуть, дуже мало непокоїло. Він щось шукав, пильно оглядаючись по сторонах. І, нарешті, знайшов. Міцно натягнувши поводи, Сапонгі звернув у вузький провулок, що круто падав униз, до Босфору. На середині провулка він осадив коня. Притиснувши до себе Ібрагіма, злетів з сідла і став у глибоку нішу якогось тюбе[15]. Кінь теж зупинився, розгублено мотаючи головою. Сапонгі люто хльоснув його батогом, і він помчав. Стукіт його копит відлунювався десь унизу, в кінці провулка.

Цей кінський тупіт потяг за собою чаушів. Вони промчали повз нішу. Втікачі чули шалене хропіння коней, брязкіт збруї і зброї. Бурки чаушів розвівалися, мов чорні крила химерних птахів. Ібрагім не витримав і закричав злякано. Сапонгі міцно затис йому долонею рота. Та хлопчик, не тямлячи себе від страху, вчепився зубами в його сухі пальці і, коли рука відсмикнулась, знову закричав. Тоді щось важке вдарило його по голові; зоряне небо, повільно перевернувшись, почало боком падати на горизонт, і хлопець знепритомнів.

Ібрагім отямився від свіжого вітерця, що обвівав його лице. Хлопець лежав на чомусь жорсткому, під ним булькотіла і дзюрчала вода. Ібрагім підвів голову і одразу ж почув злий голос гнилозубого:

— Лежи, собако!

Але Ібрагім встиг-таки роздивитися, що вони пливуть на каїку і гребе все той же мовчазний, що не знати як знову з'явився, супутник Сапонгі, а сам гнилозубий сидить за кермом.

Щоб не злити цю страшну людину, Ібрагім лежав нерухомо й дивився у небо. Воно перед світанком зблідло і похолоднішало, зорі померкли. І раптом якась чорна стіна сховала від його очей небо і зорі. Придивившись, хлопчик побачив високий борт корабля, а ще вище, на тлі зблідлого неба, чорне павутиння снастей.

Через кілька хвилин Ібрагім стояв на палубі бригантини, що ледь помітно гойдалася. Якийсь кругловидий, з неосяжно товстим черевом чоловік дружньо плескав його по плечу і швидко щось говорив незнайомою мовою. Потім з’явився Сапонгі, взяв його за руку і повів униз, в тісну задушну каюту. Вказуючи на розстелену циновку, сказав коротко й суворо:

— Лягай!

Ібрагім покірно ліг. Гнилозубий дістав з-за пазухи флакон з якоюсь рідиною і подав його Ібрагімові:

— Пий!

Ібрагім випив гіркувату пахучу рідину. Повертаючи гнилозубому порожній флакон, спитав боязко:

— Коли прийде мій брат?

Але Ібрагім не знає, чи дістав відповідь. Очі його раптом затяглися жовтим туманом, повіки стали важкими, гнилозубий почав відпливати кудись у темну далину і, нарешті, зник. Зник зовсім і назавжди з його життя.

Неприродно тяжкий і міцний сон Ібрагіма обірвали численні гучні й злі голоси людей, які про щось сперечалися. Він насилу розплющив очі і з подивом глянув угору, на товстий вигнутий бімс[16]. Запах каюти, сируватий і смолистий, нагадав йому, що він перебуває на кораблі. Ібрагім встав і по вузенькому трапу вибрався на палубу. На недалекому лівому березі сніжно біліли під сонцем будиночки і маяк Кавакі[17]. За кормою «Святого Георгія» голубів Босфор, а носом судно повернулося до темно-синього безкрайого моря.

Кричали матроси бригантини — смагляві напівроздягнені греки. Їм відповідали турки, прикордонні стражники, що сиділи у великому човні, причаленому до якірного каната «Святого Георгія». Матроси вертіли кабестан, а стражники, вчепившись у якірний канат, не дозволяли підняти якір. Голосніше за всіх і більше за всіх горлав капітан Контаракі, червонопикий черевань у повстяному капелюсі, жилетці на голому тілі, з шабельним рубцем через усе обличчя і великою срібною сергою в напіввідрубаному вусі. Схилившись низько за борт, він репетував, шалено розмахуючи руками:

— Чому не дозволяєш якір підняти, собачий сину, свиняче вухо?.. Опустіть канат, дияволові племінники!.. Я вам вуха відрубаю!..

У відповідь йому кричав з човна, погрожуючи пістолетом, юз-баші[18] прикордонників:

— Жоден корабель не має права вийти з протоки!.. Ви чули три гарматні постріли? Закон знаєте?

— Плював я на ваші гармати і на