Царський курйоз - Михайло Юхимович Зуєв-Ординець

— А тих, хто не слухається і сваволить, у Росії б’ють ремінними батогами та дрючками. Буває, що й до смерті! і— закінчив Сава свої напучення.

Ібрагім слухав рагузинця не перериваючи. На його віях заблищали великі сльози. Але він міцно витер очі долонею і відійшов у куток, де мовчки, повернувшись лицем до стіни, просидів кілька годин. Потім встав і вийшов на вулицю.

Коло ганку конюх воєводи, полонений шведський капрал, тримав за вуздечки двох баских татарських огирів Воєвода та його гість збиралися їхати в татарське становище, де Сава хотів купити для перепродажу табун коней. Тут же, спішившись, стояв охоронний конвой — донські козаки у високих вовчих шапках.

Ібрагім підійшов до конюха й сміливо потяг за вуздечку коня. Скупо усміхнувшись, швед відсторонив хлопчика. Тоді, зціпивши зуби, Ібрагім вихопив з піхов блискучу шаблю — батьків подарунок, рубонув конюха по руці і швидко стрибнув назад, як учив колись Малькарафа. Конюх скрикнув і випустив поводи. Ібрагім, вчепившись у гриву, видерся на сідло і вдарив п’ятами в боки коня. Огир з місця взяв диким степовим наметом.

Сава і воєвода, що вибігли з дому на крик конюха, здивовано перезирнулись. Потім рагузинець вилаявся, а Толстой засміявся:

— Нічого, Саво Лукичу, козаки його живо перехоплять. Ану, отамани-молодці, піймайте арапченя! — крикнув він конвою.

Козаки стрибнули в сідла і зникли в клубах тустої куряви…

…Кінь вискочив з фортеці знайомою дорогою. Повз приголомшених вартових пронісся посадом і вилетів у степ. Він мчав, зло заклавши назад одне вухо. Ібрагім майже лежав на його шиї, вчепившись у гриву, і дивився вниз. З-під копит коня сірими смугами стрімко бігла назад земля.

«Якщо скакати так цілий день і цілу ніч, то можна буде добратися до Лагоні, — вирішив Ібрагім, — Тільки б морів по дорозі не стріти».

Його тривожні думки про моря перервав кінський тупіт за спиною. Оглянувшись, він побачив козаків і дуже здивувався, бо й не думав про погоню. А уздрівши її, не злякався, тільки розсердився й кольнув огира шаблею в шию. Той труснув головою й помітно наддав ходу. Але один з козаків пронизливо свиснув, і жеребець ураз зупинився. Ібрагім від поштовху впав на землю. Підскакали козаки, пострибали з сідел і, сміючись, почали в’язати хлопцеві руки.

Коли зв’язаного Ібрагіма привезли назад у фортецю, Сава мовчки взяв у козака Ібрагімову шабельку і, засунувши клинок у щілину між каменями, зламав його навпіл. Ібрагім голосно закричав, залився сльозами і, кинувшись до Сави, плюнув на нього. Оливкове лице рагузинця посиніло від стримуваної люті. Він вдарив Ібрагіма по щоці і мовчки пішов у дім. Толстой розгублено знизав плечима, звелів розв’язати хлопця і теж зник за дверима.

Ібрагім залишився один серед козаків, що його полонили. Високий рудобородий козак підійшов до дитини, що гірко плакала, і, гладячи її по туго завитому смушку чорного жорсткого волосся, сказав з суворою ласкою:

— Ти, брат Ібрагімка, делібаш! Сміливець! А ми, військові люди, один одного розуміємо. Я ж бо знаю, що тобі ніяк не можна без зброї. То ось тобі, на!

Козак витяг з сідельної кобури довгий кавалерійський пістолет з кованим стволом і французьким «батарейним» замком. Курок пістолета мав вигляд крилатого дракона, кресало було зроблено у вигляді звірячої лапи, засувка, що закриває полицю з порохом, нагадувала людське обличчя, а пружини, що відкидають кресало, причаїлися за постаттю воїна в латах. Козак, жартома прицілившись у яструба, що ширяв у небі, вистрілив. Потім подав димучий пістолет Ібрагімові:

— Бери, делібаш! Твій!

Ібрагім, що не вмів поводитися з пістолетом, відсторонив його і простягнув руку до дротика — козацької піки:

— Це дай. Ефіоп народжується із списом.

— Не давай, не давай йому піки, служивий! Йому людину штрикнути все одно, що курку простромити. Зовсім ще дикий! — сказав невдоволено рагузинець, що раптом з’явився на ганку. За спиною його стояв воєвода.

— Завези тебе за тисячу верст від рідних батька-матері, то й ти зовсім диким станеш, — голосно, ні до кого не звертаючись, промовив рудобородий козак і почав старанно підтягати попругу.

— Ну-ну! Поговори в мене! — несуворо прикрикнув на рудобородого воєвода.

В Орлі від воєводи Сава узнав, що цар перебуває в Москві і живе в старому Лефортовому домі. Рагузинець одразу зажадав свіжих коней і, не відпочивши, погнав у Москву…

24 серпня 1706 року, надвечір, Сава підкотив до Серпуховської застави столиці. З заставної хати виліз перевірити подорожню сержант у форменому каптані, при шпазі, але в підштаниках і валянках.

— Государ наскочить, він тобі покаже, як у спідніх службу справляти! — суворо кинув рагузинець.

Сержант сунув руку в широкі халяви валянок, довго чухався, тоді поплював на пальці й відповів байдуже:

— Нема государя в Москві. Махнув сьогодні.

— Як махнув? Куди? — захвилювався рагузинець.

— Того не знаємо. Нашу заставу не проїжджав, через Смоленську, кажуть, проїхав, — ліниво пояснив сержант.

Прикро вражений, але ще не втрачаючи надії, Сава наказав їхати на Кукуй. Кибитка потягла брудними гнійними вулицями столиці. Мелькали будиночки. Чорні, продимлені, підперті дошками й палями, вони наче вросли в землю. В багатьох прогнили дахи, покосилися стіни. Вікна затулені ганчірками або просто заткнуті сіряком чи жіночим сарафаном. Тільки церкви нарядні й високі. Але дзвін їх невеселий, журно пливе над вулицями. Ібрагімові після серальських палаців Москва здалася бідною, тоскною і брудною.

Кибитка прогуркотіла по мосту через Яузу і підкотила до старого Лефортового дому, прикрашеного по фасаду колонами, ліпними статуями і великим кам’яним ганком.

— Його царська величність тут? — крикнув