Українська література » Пригодницькі книги » Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Читаємо онлайн Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський
залишиться тим же собакою, відданим і вірним втраченому другові, але самотнім до кінця життя.

Я не буду, любий читачу, розповідати жодної з багатьох достовірних історій про таку відданість протягом багатьох років і до кінця собачого життя. Я розповім тільки про одного Біма з чорним вухом.


РОЗДІЛ 6
Прощання з другом

Якось після полювання Іван Іванович прийшов додому, нагодував Біма й ліг у постіль, не повечерявши й не погасивши світло. Того дня Бім добре натомився, тому швидко заснув і не чув нічого. Але в наступні дні і Бім почав підмічати, що хазяїн частіше лягає і вдень, чогось журиться, іноді несподівано зойкне від болю. Більш як тиждень Бім гуляв сам, недовго — за потребою. Потім Іван Іванович зовсім занедужав, він ледве-ледве доходив до дверей, щоб випустити або впустити Біма. Одного разу він простогнав у постелі якось особливо тужно. Бім підійшов, сів коло ліжка, уважно подивився другові в обличчя, потім поклав голову на витягнуту його руку. Він побачив, яке стало в хазяїна обличчя: бліде-бліде, під очима темні кола, неголене підборіддя загострилося. Іван Іванович повернув голову до Біма і тихо, ослаблим голосом сказав:

— Ну? Що робитимемо, хлопчику?.. Кепсько мені, Біме, погано. Осколок… Підповз під серце. Погано, Біме.

Голос його був такий незвичайний, що Бім захвилювався. Він забігав по кімнаті, без упину дряпаючись у двері, немовби кликав: «Уставай, мовляв, ходім, ходім». А Іван Іванович боявся поворухнутись. Бім знову сів біля нього й заскавулів потихеньку.

— Що ж, Бімко, давай спробуємо, — насилу вимовив Іван Іванович і обережно встав.

Він трохи посидів на ліжку, потім звівся на ноги її, опираючись однією рукою об стіну, другу тримаючи біля серця, тихо переступав до дверей. Бім ішов поруч з пим, не зводячи погляду з друга і ні разу, ні разу не крутнув хвостом. Він ніби хотів сказати: ну, от і добре. Ходімо, ходімо потихеньку, ходімо.

Вийшовши на площадку, Іван Іванович подзвонив у сусідні двері, а коли з'явилась дівчинка, Люся, він щось їй сказав, та побігла до себе в кімнату і повернулася з бабусею, Степанівною. Як тільки Іван Іванович сказав їй те саме слово «осколок», вона заметушилась, взяла його під руку й повела назад:

— Вам треба лежати, Іване Івановичу. Лежати. Ось так, — сказала вона, коли той знову ліг на спину. — Тільки лежати. — Вона взяла зі столу ключі і швидко вийшла, майже побігла, задріботівши по-старечому.

Звичайно, Бім сприйняв слово «лежати», повторене тричі, так, ніби воно стосувалося і його. Він ліг поруч з ліжком, не зводячи погляду з дверей: тяжкий стан хазяїна, хвилювання Степанівни і те, що вона взяла зі столу ключі, — усе це передалося Бімові, і він весь був у тривожному чеканні. Незабаром він почув: ключ вставили в замок, замок клацнув, двері відчинилися, в прихожій заговорили, потім увійшла Степанівна, а за нею троє чужих у білих халатах — дві жінки і чоловік. Від них пахло не так, як від інших людей, а скоріш тією скринькою, що висить на стіні, яку хазяїн відчиняв тільки тоді, коли говорив: «Кепсько мені, Біме, кепсько, погано».

Чоловік рішуче ступнув до ліжка, але…

Бім кинувся на нього звіром, упер йому в груди лапи і двічі гучно гавкнув.

«Геть! Геть!» — прокричав Бім.

Чоловік сахнувся, відштовхнувши Біма, жінки вискочили в прихожу, а Бім сів біля ліжка, тремтів усім тілом і, очевидно, ладен був швидше віддати життя, ніж підпустити невідомих людей до друга в таку тяжку для нього хвилину.

Лікар, стоячи у дверях, сказав:

— Ну й собака! Що ж робити?

Тоді Іван Іванович жестом покликав Біма ближче до себе, погладив по голові, ледь повернувшись. А Бім притиснувся до друга плечем і лизав йому шию, обличчя, руки…

— Підійдіть, — тихо вимовив Іван Іванович, дивлячись на лікаря. Той підійшов.

— Дайте мені руку.

Той подав.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! — сказав лікар.

Бім доторкнувся носом до лікаревої руки, що й означало на собачій мові: «Що ж вдієш! Так тому бути: друг мого друга — мені друг». Внесли посилки. Поклали на них Івана Івановича. Він промовив:

— Степанівно… пригляньте за Бімом, люба. Випускайте вранці. Він сам приходить скоро… Бім чекатиме. — І до Біма: — Чекати… Чекати…

Бім знав слово «чекати»: біля магазину — «сидіти, чекати», біля рюкзака на полюванні — «сидіти, чекати». Зараз він вискнув, покрутивши хвостом, що означало: «О, мій друг повернеться! Він іде, але швидко повернеться».

Зрозумів його тільки Іван Іванович, більш ніхто не зрозумів — це він побачив у їхніх очах. Бім сів біля носилок і поклав на них лану. Іван Іванович потиснув її.

— Чекати, хлопчику. Чекати.

Ось цього Бім ніколи не бачив у свого друга, щоб отак горошинами скотилася вода з очей.

Коли винесли носилки і клацнув замок, він ліг біля дверей, витяг передні лапи, а голову поклав на підлогу, вивернувши її на бік: так собаки лягають, коли їм боляче або тужно; вони й помирають найчастіше у такій позі.

Але Бім не помер від туги, як той собака-поводир, що прожив із сліпим чоловіком багато років. Той ліг коло могили хазяїна, відмовився від їжі, яку приносили на кладовище доброчинці, а на п'ятий день, коли зійшло сонце, він помер. І це бувальщина, а не вигадка. Знаючи незвичайну собачу відданість і любов, не кожен мисливець скаже про собаку: «Здох», він завжди скаже: «Помер».

Ні, Бім не помер. Бімові сказано чітко: «Чекати». Він вірить — друг прийде. Адже скільки разів було так: скаже «Чекати» — і неодмінно прийде.

Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя.

Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Щось робиться не так, як завжди… Від халатів

Відгуки про книгу Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: