Білий Бім Чорне вухо - Гаврило Миколайович Троєпільський

Ех, жовтий ліс, жовтий ліс! Ось вам і шматочок щастя, ось вам і місце для роздумів. В осінньому сонячному лісі людина стає чистішою.

Одного осіннього дня до Івана Івановича зайшов чоловік, від якого пахло рушницею і собакою. Хоч він не був у мисливському одязі, а в звичайному, як усі малоцікаві люди, але Бім уловив у ньому й тонкі пахощі лісу, і сліди рушниці на долонях, і духмяний аромат осіннього листя від черевиків. Звичайно ж, Бім про все це сказав, обнюхуючи гостя, позираючи на хазяїна й енергійно махаючи хвостом. Бачив він його вперше, а от відразу ж визнав його за товариша без будь-яких сумнівів і вагань.

Гість знав собачу мову, тому й сказав ласкаво:

— Впізнав, упізнав. Молодець, добре, добре. — Погладив по голові й сказав упевнено й чітко — Сидіти!

Бім виконав наказ — сів, нетерпляче перебираючи лапами. І слухав, і дивився невідривно.

Хазяїн і гість потисли один одному руки, зустрівшись добрими-добрими очима.

«Чудово!» — сказав Бім, вискнувши.

— Розумний пес, — сказав гість, кинувши погляд на Біма.

— Гарний Бім, кращого не треба! — потвердив Іван Іванович.

Ось так вони порозмовляли втрьох недовго, і гість-мисливець дістав з кишені папірець, розклав його, почав водити по ньому пальцем і говорити:

— Ось тут… тут, у самій гущавині Вовчого яру. Сам підвивав. П'ятеро озвалися: троє прибулих, два старих. Одного добре запримітив. Ну й во-овк!

Бім знав хазяїнові слова під час пошуку: «Тут-тут, тут-тут». І насторожився. Та коли було сказано «во-овк», він розширив очі: це отой гидкий запах лісового собаки, запах, якого злякався колись Бім, запах, про який хазяїн тоді застрашливо повторював, показуючи слід: «Вовк! Це вовк, Біме». Ось тепер і мисливець сказав теж так само: «Ну й во-овк!»

Гість пішов, попрощавшись також і з Бімом.

Іван Іванович сів заряджати набої, закладаючи важкі горошини свинцю й пересипаючи їх крохмалем. Уночі Бім спав неспокійно.

А задовго до світанку вони вийшли з рушницею на вулицю і стали на розі. Незабаром під'їхав великий автомобіль, повний мисливців. Вони сиділи в критому кузові на лавках, сиділи тихо й урочисто. Іван Іванович спочатку підсадив Біма, потім і сам вліз у халабуду. Вчорашній мисливець сказав Іванові Івановичу:

— Е-е, ні! Навіщо ж Біма з собою!

— Собак не повинно бути на облаві. Зняти! — суворо сказав хтось. — Голос подасть — і пропала облава.

— Бім не подасть голосу, — мовби виправдуючись, говорив Іван Іванович. — Не гончак же він.

Йому заперечували водночас кілька чоловік, але закінчилося тим, що вчорашній гість сказав:

— Гаразд. З Бімом поставлю в запасну. Є місце, Іване Івановичу: було так, що вовк проривався там через прапорці, протокою.

Бім здогадався, що його не хочуть брати. Він теж умовляв сусідів, але в пітьмі цього ніхто не зрозумів. А тим часом автомобіль рушив.

Уже сонце зійшло, коли зупинилися біля кордону знайомого лісника. Вийшли усі тихо, без жодного слова, як і Бім. Потім довго йшли один за одним вздовж узлісся. Ніхто не курив, не кашляв, не стукнув навіть чоботом об чобіт, ступаючи по-собачому: тут усі знали — куди, хто й чого. Не знав лише один Бім, але він теж ішов тінню слід у слід за хазяїном. Той на ходу доторкнувся до Бімового вуха: добре, мовляв, добре, Біме.

Попереду всіх, головним, ішов учорашній гість-мисливець. І ось він підняв руку — всі зупинились. Троє передніх пішли в ліс ще тихше, по-котячому, і невдовзі повернулися. Тепер Головний підняв угору картуза й відмахнув ним уперед. За цим знаком половина мисливців пішла за ним, в тому числі, позаду всіх, Іван Іванович та Бім. Отож Бім ішов останнім: тихше за нього ніхто не міг пересуватись, та, незважаючи на це, Іван Іванович узяв його на поводок.

За безмовною командою Головного перший, що йшов за ним, став за кущ і завмер. Так само за ним завмер біля дубняка другий, потім третій, і так поодинці всі стали на свої номери. Залишились біля Головного Іван Іванович та Бім. Вони йшли ще обережніше, ніж досі. Тепер Бім побачив, що збоку від їхнього шляху був протягнутий шнур, а на ньому, не ворушачись, висіли клаптики матерії, схожої на вогонь. Але нарешті Головний поставив і їх удвох, а сам пішов назад.

Бім гострим вухом чув-таки його кроки, хоч людям здавалось, що їх ніхто не чує. Бім збагнув, що Головний провів і інших мисливців, але так далеко, що тепер уже навіть і він не вловив шереху.

І настала тиша. Сторожка, тривожна лісова тиша. Бім це відчував і по тому, як хазяїн завмер, як у нього здригнулося коліно, як він беззвучно відкрив рушницю, вклав набої, закрив і знову напружено застиг.

Вони стояли прикриті кущем ліщини збоку вимоїни, порослої густим терном. А навкруги стояв могутній дубовий ліс, суворий зараз, мовчазний. Кожне дерево — богатир! А між ними густий підлісок ще дужче підкреслював надзвичайну міць віковічного лісу.

Бім зосередив усю свою увагу: він не ворушився і ловив запахи, але поки що нічого особливого не помічав, бо повітря ж непорушне. І від нього Бім занепокоївся. Коли є хоч малий вітрець, він завжди знав, що там, попереду, він читав по струменях, як по рядках, а в безвітря, та ще в такому лісі, — спробуй-но бути спокійним, коли до того ж його добрий друг стоїть поруч і хвилюється.

І враз почалося.

Сигнальний постріл розірвав тишу на великі шматки: лупа прогримотіла то там, то тут, то десь удалині. А потому, ніби в топ лісовому гуркоту, далеко-далеко голос Головного: