П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

— Невже такий здоровенний кит може наїстись такими крихітними рачками? — спитав Джек.

— Може, мій хлопчику, — відповів капітан Халл. — Хіба з дрібних манних круп, борошна най-дрібнішого помолу чи то крохмалю не готують поживних страв? Так буває і в природі. Коли кит натрапляв на отаку червону воду, то вважайте, юшка його готова і йому залишається тільки розтуляти рота. Сила-силенна рачків потрапляє туди. Потім кит закривав рота, й ротова порожнина перегороджується пластинками — так званим китовим вусом, — що густо ростуть у кита на піднебінні. Крізь ці пластинки, як через риболовні сіті, проціджується тільки вода. А міріади рачків опиняються у величезному шлунку кита — як суп у твоєму животику.

— Бачиш, Джеку, — зауважив Дік Сенд, — кит не марнує часу на те, щоб очищати кожного рачка, як ото ти чистиш креветок.

— Слід додати, — мовив капітан Халл, — що, коли велетень-кит отак ласує, до нього дуже легко наблизитись. Це найсприятливіший момент, щоб його загарпунити.

Тут, ніби на підтвердження слів капітана Халла, пролунав голос вахтенного матроса:

— Спереду по бакборту34 кит!

Капітан Халл випростався.

— Кит! — вигукнув він.

І вмить перейнявшись мисливським запалом, побіг на ніс «Пілігрима».

Місіс Веддон, Джек, Дік Сенд, а з ними й кузен Бенедикт пішли за капітаном.

Справді, милі за чотири під вітром море ніби кипіло — там, у червонястих од рачків водах, борсався величезний кит. Досвідчені китобої не могли помилитися.

Однак відстань була ще надто велика, щоб визначити вид кита. А види тут досить розмаїті.

Може, це один із справжніх китів, на яких переважно полюють китобої північних морів. У них немає спинного плавця, і здебільшого вони бувають шістдесят футів завдовжки, а деякі сягають до вісімдесяти. Під шкурою в них товстий шар жиру. З одного такого велета-кита беруть близько ста бочок жиру.

А може, це горбач — представник своєрідних, так би мовити, «плавцекрилих», — така назва завоювала б неабияку пошану в ентомологів. У цих китів великі білі грудні плавці сягають половини довжини тіла й схожі на крила — чим не летючий кит!

А найімовірніше, це великий смугач. У нього теж є грудні плавці, а завдовжки він такий, як звичайний кит.

Капітан Халл та команда не відводили очей від кита.

Якщо годинникар, побачивши годинника, відчував непереборну спокусу завести його, то чи може китобій, дивлячись на кита з морі, не перейнятись владним бажанням його загарпунити? Кажуть, що мисливці, які полюють на великого звіра, захоплені своєю справою більше, аніж ті, які полюють на дрібну дичину, Тож коли мисливський запал тим більший, чим більший звір, то що вже казати про мисливців на слонів та про китобоїв? А в матросів «Пілігрима» цей запал посилювався ще й розчаруванням і невдоволенням: адже вони поверталися з напівпорожнім трюмом!

Капітан Халл пильно вдивлявся в далину, намагаючись визначити породу кита. На такій відстані того було ще погано видно. Однак досвідченим оком китобій уже вгледів деякі ознаки. Увагу капітана Халла привертали фонтани води, точніше, суміш води й пари, що вихоплювалися з ніздрів кита. З цього й можна було визначити, до якої породи він належить.

— Це не справжній кит! — вигукнув капітан. — У справжнього фонтани були б вищі й тонші. І, гадаю, не горбач, бо в того вони вилітають із шумом, подібним до гуркоту далекої канонади. А в цього шум зовсім інший. Що ти. скажеш, Діку? — спитав він, повертаючись до молодого матроса.

— Як на мене, капітане, — відповів Дік Сенд, — перед нами смугач. Погляньте, з якою силою вихоплюються в повітря фонтани. І чи не здається вам, що в них більше води, ніж пари? Якщо не помиляюся, це головна ознака смугача.

— Так воно й є, Діку, — підтвердив капітан Халл.

— Як гарно! — вигукнув малий Джек.

— Еге ж, мій хлопчику! Подумати тільки — ця велетенська тварина обідає собі й гадки не має, що за нею стежать китобої.

— Я б сказав — це досить великий смугач, — зауважив Дік Сенд.

— Безперечно, — відповів капітан Халл, переймаючись чимдалі більшим мисливським запалом. — Він — щонайменше сімдесят футів завдовжки!

— Оце сила! — докинув боцман. — Півдюжини отаких китів вистачило б, щоб заповнити бочками з жиром трюм «Пілігрима».

— Еге ж, півдюжини було б досить! — сказав капітан Халл і виліз на бушприт, щоб краще роздивитися кита.

— А цього одного вистачило б, — вів далі боцман, — щоб ми заповнили жиром не менше половини наших двохсот порожніх бочок.

— Воно-то правда, — зауважив Дік Сенд, — однак полювати на цих велетенських смугачів — не зовсім безпечно.

— Навіть дуже небезпечно! — підтвердив капітан Халл. — У цих китоподібних страшний хвіст; до них треба підходити обережно! Найміцніша шлюпка не витримає удару такого хвоста. Проте варто ризикнути!

— Атож! — озвався один із матросів. — Добрячий смугач — то гарна здобич!

— І вигідна! — докинув інший.

— Шкода пройти мимо, не привітавшися з ним! — мовив ще один.

Хоробрі моряки запалювалися чимдалі дужче, дивлячись на кита. Як їх послухати, до ста бочок жиру — рукою подати. Залишається тільки підігнати «Пілігрим» ближче й довантажити бочками трюм!

Деякі матроси вилізли на реї бізань-щогли і стежили за китом, збуджено перегукуючись. Капітан Халл мовчав, замислено гризучи нігті.

— Мамо! Мамо! — вигукнув раптом малий Джек. — Я б дуже хотів подивитися ближче, який із себе кит!