П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
Проте балачки заздрісного ентомолога не зменшували пошани до Дінго; на бакові про нього говорили як про справжню дивовижу.
Що ж до Негору — хтозна, що він думав про Дінго. Може, він не поділяв загального захвату, А може, навпаки, вважав собаку надто розумним. Але Дінго завжди виявляв ворожість до кока, і, безперечно, той давно б уже помстився йому, коли б Дінго з одного боку не вмів постояти за себе, а з другого — не був улюбленцем усієї команди.
Тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з’являтися на очі Дінго. Однак Дік Сенд помітив, що після випадку з літерами обопільна неприязнь людини й собаки зросла.
10 лютого супротивний норд-ост, що чергувався з довгими й гнітючими штилями, під час яких «Пілігрим» застигав на місці, майже ущух. Капітан Халл уже сподівався, що повітряні течії врешті змінять свій напрямок і шхуна-бриг піде під усіма вітрилами. Від їхнього відплиття з Оклендського порту минуло всього дев’ятнадцять днів. Затримка була невелика, й «Пілігрим» з його потужними вітрилами при супутному вітрі легко надолужив би втрачений час. Однак годилося зачекати кілька день, доки б установився стійкий західний бриз.
Тихий океан у цих широтах і далі був пустельний. Жоден корабель не з’являвся на обрії. Здавалося, мореплавці назавжди покинули ці морські простори. Китобої південних морів іще не поверталися назад через тропік. Отож «Пілігрим», якого обставини змусили залишити місця промислу ще до кінця сезону, не міг сподіватися на зустріч із судном, що йшло б тим самим курсом.
Що ж до трансокеанських пакетботів, які робили рейси між Австралією та Американським континентом, то вони ніколи не заходили в такі високі широти.
Однак, хоча море й пустельне, воно саме тому привертає до себе особливу увагу. Дарма що його поверхня видається одноманітною неуважному зорові — вона безмежно розмаїта для того, хто вміє дивитись. Найменша мінливість водяного обширу чарує уяву тих, що відчувають поезію моря. Онде гойдається на хвилях пучок морської трави, там морська водорость — саргасова гілка — лежить на воді хвилястим візерунком, а там пливе шматок дошки, розкриваючи широке поле для здогадів. Чого тут тільки немає! Перед цим безкраїм обширом багата уява не знає спину.
Кожна з цих часточок води, які то підносяться парою до хмар, то спадають з неба дощем, може, приховує в собі таємницю якоїсь катастрофи! І слід позаздрити тим, хто своїм допитливим розумом умів розкривати таємниці океану, хто вмів заглядати глибоко під його хвилясту поверхню!
На морі скрізь вирує життя: і під водою, і над водою. Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як завзято полюють на дрібних рибок зграї перелітних птахів, що відлетіли перед настанням зими з приан-тарктичних областей. Не раз Дік Сенд — тут, як і в усьому, гідний учень Джеймса Велдона — доводив своє вміння чудово стріляти і з рушниці, і з револьвера, збивши кілька таких швидкокрилих літунів.
Над водою ширяли буревісники — білі, з коричневою смугою на крилах. А високо в небі, поважно змахуючи своїми десятифутовими крилами, літали величезні альбатроси. Вряди-годи вони сідали на хвилі й нишпорили дзьобами в воді, шукаючи поживи.
Часом пропливали пінгвіни, що так важко й незграбно пересуваються по землі. Проте, як сказав капітан Халл, у воді ці птахи, послуговуючись своїми недорозвиненими крильцями, наче плавцями, можуть позмагатися з найпрудкішими рибами, і часто бувалі моряки плутають їх з бонітами33.
Усі ці розмаїті картини постають як захопливе видовище, і тільки людині, геть байдужій до природи, здадуться одноманітними.
Того дня місіс Велдон прогулювалась по кормі «Пілігрима». Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров’ю.
Дік Сенд грався неподалік з малим Джеком.
— Подивись, Діку, — мовила місіс Велдон до юнака, — на дивний колір води. Може, це яка морська трава?
— Ні, місіс Велдон, — відповів Дік Сенд, — цього відтінку надають воді крихітні рачки, яких тут сила-силенна. Ними харчуються великі морські ссавці. Рибалки прозвали оцю воду з рачками — і то не безпідставно — «китовою юшкою».
— Рачки? — повторила місіс Велдон. — Таж вони такі крихітні, що їх можна назвати морськими комахами. Кузен Бенедикт, мабуть, буде вельми радий збагатити ними свою колекцію.
І, повернувшись до каюти ентомолога, вона покликала:
— Кузене Бенедикт!
Кузен Бенедикт вийшов на палубу майже водночас із капітаном Халлом.
— Кузене Бенедикт, — мовила місіс Велдон, — погляньте лишень на цю велетенську червонясту пляму, що сягає аж до обрію.
— А-а! — вигукнув капітан Халл. — Таж це «китова юшка». Ось і маєте, пане Бенедикт, гарну нагоду вивчити досить цікавий вид рачків!
— Пхе! — зневажливо кинув ентомолог.
— Чому? — вигукнув капітан. — Та ви просто не маєте права виявляти таку байдужість! Ці рачки — коли я не помиляюсь — представляють один із шести класів членистоногих і як такі…
— Пхе! — знов одказав кузен Бенедикт.
— Отакої! Ваша байдужість… Аж не віриться, щоб ентомолог…
— Еге ж, ентомолог — тільки який? Я комахоз-навець; прошу цього не забувати!
— Отже ці рачки вас мало цікавлять. Однак ви заговорили б зовсім інакше, якби у
