Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я відчинив двері, і моя мотоциклетна посмішка завмерла. Там стояв молодий незнайомець. Він простягнув мені руку для привітання.

— Ліне! — звернувся він, тиснучи мені руку, наче витягаючи воду з сільського колодязя.— Моє ім’я — Фарзад. Ну ж бо, заходь!

Я зняв сонячні окуляри, прийняв його запрошення у власний мій офіс і помітив, що в кутку великої кімнати прилаштовано ще одного стола, заваленого купами різних паперів і креслень.

— Мене помістили сюди зо два тижні тому,— повідомив Фарзад, киваючи на стіл.— Сподіваюся, ти не проти?

— Це залежить.

— Залежить від чого?

— Від того, хто ти в біса такий і що в біса робиш у мене в офісі.

— А,— розсміявся він, розслаблюючись настільки, щоб сісти за своїм новим столом.— Ну, це просто. Я — твій новий асистент. Так і знай!

— Я не просив нового асистента. Мені подобався старий.

— Але ж у тебе раніше не було асистента?

— Саме так.

Його руки звивалися на колінах, неначе риба, яку винесло на берег. Я перетнув кімнату і підійшов до чималих вікон, що виходили на територію фабрики внизу. Помітив, що там також відбулися деякі зміни.

— Що за дідько?

Я спустився дерев’яними сходами на нижній поверх і попрямував до нових столів, обладнаних спеціальними лампами. Фарзад плентався за мною, пояснюючи.

— Вирішено розширити цей відділ і включити фальшиві документи про освіту. Я думав, ти знаєш.

— Що за документи про освіту?

— Дипломи, наукові ступені, кваліфікаційні свідоцтва тощо. Ось чому я тут.

Він раптово зупинився, дивлячись, як я підняв документи зі столу. Це був диплом магістра в галузі інженерії, буцімто отриманий в одному з престижних бенгальських університетів.

Його було виписано чоловікові, якого я знав, синові одного з найманців мафії в районі риболовецького флоту. Він був настільки ж нетямущий, як і скупий. Найжадібніший гангстерський вилупок на території причалу Сассуна.

— Вони... залучили мене...— запинаючись пробубнів він,— б-бо в мене є диплом з бізнесового адміністрування. Справжній, я маю на увазі. Так і знай.

— Ну і зміни в нашому районі! А що — філософію вже ніхто не вчить?

— Мій батько,— мовив він.— Він поділяє утилітарні погляди Штайнера[13].

— Заради Бога, хай хто ти є, але я ще навіть чаю не пив сьогодні.

Рухаючись до другого столу, я підняв ще одне фальшиве кваліфікаційне свідоцтво. Це був диплом бакалавра в галузі медицини зі спеціалізацію в стоматологічній хірургії. Помітивши мій вираз обличчя, Фарзад повів далі.

— А знаєш, усе гаразд. Жоден з цих підроблених документів не буде використовуватися в Індії. Вони всі для людей, які хочуть отримати роботу за кордоном.

— Справді,— сказав я без посмішки,— ну, тоді це все змінює.

— Саме так! — вишкірив зуби він.— Чи можу я послати по чай?

Коли принесли чай у куценьких тріснутих склянках, ми всілися потихеньку його пити і знайомитися, після чого я зрозумів, що хлопчина мені подобається.

Фарзад був з невеликої, відомої та впливової спільноти парсів. Йому було двадцять три, неодружений, жив разом з батьками та іншими родичами у великому будинку неподалік бомбейських нетрищ, які колись були мені домівкою.

Після двох років аспірантури у Сполучених Штатах він отримав роботу у ф’ючерсній фірмі в Бостоні. Упродовж першого ж року його втягнули у схему Понці[14], якою заправляв директор його фірми.

Хоча він не відігравав головної ролі у кримінальних інтригах свого роботодавця, але ім’я Фарзада з’являлося в документації про перекази коштів на секретні банківські рахунки. Коли стало зрозуміло, що його ось-ось заарештують, хлопець повернувся до Індії під приводом хоч і раптової, але сумної причини, а конкретніше — смертельної хвороби дядька, якого потрібно було негайно відвідати.

Я дуже добре знав його дядька Кекі. Він був радником Хадербгая, дона Південного Бомбея, і був у раді мафії. Доживаючи останні години, радник парсів попросив нового голову компанії, Санджая Кумара, захистити молодого Фарзада, його племінника, якого любив, немов сина.

Санджай прийняв Фарзада, обіцяючи йому захист від судового переслідування у Сполучених Штатах, якщо той залишиться в Бомбеї і працюватиме на мафію компанії. Тож поки я був на Гоа, Санджай залучив його до роботи на моїй підставній паспортній фабриці.

— Зараз так багато людей від’їжджає з Індії! — зауважив Фарзад, попиваючи вже другу порцію чаю.— І правила незабаром пом’якшаться. От побачиш. Так і знай.

— Ага.

— Обмеження і закони, вони повсякчас змінюються, дедалі слабшають і стають простішими. Люди виїжджатимуть з Індії, люди повертатимуться до Індії, створюватимуть свій бізнес тут і за кордоном, усюди пересилаючи гроші. І так чи так, усі ці люди захочуть чи потребуватимуть документів, що дадуть їм більше шансів у Америці, або Лондоні, або Стокгольмі, або Сіднеї, розумієш?

— Це великий ринок, так?

— Це величезний ринок. Величезний. Ми започаткували все це лише два тижні тому, а вже працюємо у дві повні зміни, щоб виконати всі зобов’язання.

— Дві зміни, кажеш?

— Звісно, баба[15].

— І... коли одного з наших клієнтів, який купив собі диплом інженера замість на нього вивчитися, запросять збудувати міст, чи не розвалиться той міст, спричинивши смерть сотень людей ?

— Не хвилюйся, баба,— відповів він.— У більшості країн фальшиві дипломи лише відчиняють перед тобою двері. Після цього тобі все одно потрібно вчитися там, щоб відповідати їхнім стандартам і отримати акредитацію. І ти знаєш наших індійських людей. Якщо ти впустиш їх крізь двері, вони куплять будинок, а потім сусідній будинок, а потім умить вони вже є власниками цілої вулиці й починають здавати в оренду будинки їхнім попереднім власникам. Це ті, ким ми є. Розраховуй на це, яар[16].

Фарзад був м’яким відкритим хлопчиною. Він нарешті розслабився і перестав мене боятися, його теплі карі очі були наповнені незворушною безтурботністю, показуючи оптимістичне ставлення до навколишнього світу.

Його округлі повні вуста були напіврозтулені, бо парубок безперестанку посміхався. Його шкіра була надто світла, світліша, аніж моє засмагле обличчя, на додаток до коротко підстриженого білявого волосся. Його модні західні джинси і шовкова дизайнерська сорочка надавали молодику вигляду гостя, туриста, але зовсім не людини, чия родина жила в Бомбеї впродовж трьохсот років.

Його обличчя було чисте, на шкірі не проглядалося жодного шраму, чи подряпини, чи недавнього