Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Я зупинився просто біля нього, і ми обнялися, не злізаючи з мотоциклів.
— Саламалейкум,— сердечно привітався він.
— Ваалейкумсалам вараматуллагі вабаракату. Мир тобі й милість Всевишнього і його благословення.
Фардін і Гусейн простягнули мені руки для привітання.
— Чув, ти будеш на зборах,— сказав Абдулла.
— Так. Назір телефонував. Я думав, ти теж там будеш.
— Я справді туди їду,— оголосив він.
— Ну, ти обрав довгий маршрут,— розсміявся я, бо він рухався в інший бік.
— Спочатку я маю виконати невеличке завдання. Це не займе багато часу. Гайда з нами. Це недалеко звідси, і думаю, ти ще там не був.
— Добре,— погодився я.— Куди це ми прямуємо?
— На зустріч з велосипедними вбивцями,— уточнив він.— Це стосується справ компанії.
Я ніколи не бував у лігві так званих велосипедних убивць. Я досить мало про них знав. Але, як і кожний вуличний хлопець у Бомбеї, я знав імена їхніх найкращих кілерів, а також знав, що на кожного з нас припадало шестеро чи семеро конкурентів.
Абдулла завів мотоцикла, чекаючи, поки ми зробимо те саме, потім скерував нас у гущавину автомобільного потоку і вів нас, тримаючи спину прямо, а голову високо й гордо.
Розділ 6
Я бачив кількох велосипедних убивць, коли вони на шаленій швидкості гасали на своїх блискучих хромованих велосипедах між торговими рядами Ринку злодіїв. Вони були молоді, завжди одягали однакову уніформу, що складалася з різнокольорових тісних майок, більш відомих як баньяни,[19], білих джинсів прямого крою і наймоднішої пари кросівок. Усі вони зализували волосся назад за допомогою парфумованої олії, малювали на обличчях примітні знаки касти для захисту від злих очей і носили ідентичні дзеркальні окуляри авіаторів, такі самі сріблясті, як і їхні велосипеди.
На думку найдосвідченіших злочинців, вони були найбільш кваліфікованими найманими вбивцями в місті, за винятком одного чоловіка — Гатоди[20], виробника ножів для санджайської компанії. Заїхавши в глибину вулиць і вузьких водостоків, заповнених торговцями і чутним шелестінням готівки, ми припаркували мотоцикли біля крамниці, де продавалися аюрведичні[21] препарати і шовкові торбинки, наповнені таємними травами, які пропонували для захисту від любовних проклять. Я захотів одну таку купити, але Абдулла такої можливості не дав.
— Чоловік має шукати захисту в Аллаха, у честі та в обов’язку,— процідив він, тягнучи мене за плече.— Не в амулетах і травах.
Я вирішив повернутися до крамниці пізніше і приєднався до свого суворого друга.
Ми увійшли до вузенького провулку, але чимдалі заглиблювалися, тим темнішим він ставав. Абдулла провів нас крізь майже невидиму арку, над якою виднівся напис «Вежі Белла Віста».
За аркою ми натрапили на цілу мережу критих провулків. В одному місці ми навіть пройшли крізь житловий будинок. Власник будинку був літній чоловік, одягнений у пошарпану баньяну; він сидів у м’якому кріслі, читаючи газету крізь занадто великі фотохромні окуляри.
Він вдав, ніби не помітив нас, доки ми проходили крізь подобу його вітальні.
Далі ми потрапили в ще темнішу алею. Наостанок повернули в цьому лабіринті й виринули на широкому, відкритому, залитому сонячним сяйвом подвір’ї.
Я чув про нього раніше. Це місце називали Дас Раста, або Десять Шляхів. Житлові будинки і численні провулки навколо них оточували велике, майже кругле подвір’я просто неба. Це була приватна міська площа.
Мешканці визирали з вікон, спостерігаючи за тим, що відбувається в Дас Расті. Деякі з них опускали чи піднімали корзини з овочами, куховарили і займалися різними своїми справами. Значно більше людей заходили і виходили з подвір’я крізь вузенькі, неначе шпиці в коліс, провулки, що вели в широкий світ.
У центрі подвір’я лежали мішки з зерном і бобовими на купі, удвічі більшій від людського зросту. Вони утворювали невелику піраміду зі своєрідними тронами на різних рівнях, на яких сиділи велосипедні вбивці.
На верхівці тієї піраміди був Ішміт, він же ватажок. Відповідно до сикхських[22] релігійних традицій його довге волосся ніколи не стригли, але дотримання сикхізму на цьому і завершувалося.
Замість охайного тюрбана на голові, його волосся вільно спадало аж до вузької талії. Тонкі оголені руки були вкриті татуюваннями, що зображали численні вбивства і перемоги у бандитських війнах. Два довгі вигнуті ножі в оздоблених піхвах були закріплені на поясі тісних джинсів.
— Саламалейкум,— ліниво промовив він, вітаючи Абдуллу, доки ми наближалися до вежі тронів.
— Валейкумсалам,— відповів Абдулла.
— Що за собачу морду ти з собою приволік? — запитав на хінді чоловік, який сидів найближче до Ішміта, повертаючи голову, щоб гучно плюнути.
— Його звати Лін,— спокійно відповів Абдулла.— Люди ще кличуть його Шантарам[23]. Він — один з хлопців Хадербгая і розмовляє хінді.
— Мені начхати, чи розмовляє він хінді, Пенджабі[24] або малаялам[25],— відповів чоловік мовою хінді, витріщаючись на мене.— Мені начхати, читає він поезію чи запхав словника собі в зад. Я хочу знати, що ця собача морда тут робить?
— Здогадуюся, що в тебе є більше досвіду з собаками, ніж у мене,— на хінді сказав я.— Я прийшов сюди в товаристві чоловіків, які знають, як виявляти повагу, а не в товаристві собак.
Чоловік здригнувся і почав сіпатися, шоковано хитаючи головою. І я не знав, чи його реакція була спровокована моїм викликом, чи тим фактом, що білий іноземець розмовляв хінді, використовуючи сленг вуличних гангстерів.
— Цей чоловік ще й мій брат,— спокійно відповів Абдулла, дивлячись на Ішміта.— І те, що твоя людина каже йому, каже й мені.
— Ну, тоді чому б не сказати те саме й тобі, іранцю? — просичав чоловік.
— Воістину, а чому б і ні? — відповів Абдулла.
Після цього настала мить цілковитої тиші. Чоловіки й далі носили мішки з зерном, глечики з водою, ящики з холодними напоями, лантухи зі спеціями та інші товари, заходячи на подвір’я і виходячи з нього. Люди й далі спостерігали з вікон. Діти й далі сміялися і грались у затінку.
Але в тому особистому просторі між велосипедними вбивцями і нами чотирма з наших пульсуючих сердець назовні виривалася тиша споглядання. Це була умисна непорушність, щоб не тягнутися по зброю, темрява перед спалахом сонячного світла та крові.
Велосипедні вбивці були за волосину від війни, але вони поважали і боялись Абдуллу. Я помітив, як усміхнені очі Ішміта звузилися до щілинок. Він рахував, скільки
