Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Він письменник,— позіхнула Аннушка.— Вони сперечаються, тому що...
— Тому що можуть,— втрутилася Лайза, смикаючи мене за руку, щоб я підвівся.— Ну ж бо, Ліне. Час танцювати.
З потужних динаміків заревіла гучна музика.
— Я обожнюю цю пісню! — зарепетувала Аннушка, підхоплюючись із місця і тягнучи за собою Риша.— Потанцюй зі мною, Рише!
Я на мить пригорнув до себе Лайзу, поцілувавши її в шию.
— Іди,— посміхнувся я.— Дай волю ногам. Я хочу ще раз подивитися на експонати. Зустрінемося надворі.
Поцілувавши мене, Лайза приєдналася до танцюючого натовпу. Я почав продиратися до виходу, оминаючи всю ту танцювальну веремію.
Дійшовши до виставкової зали, я наблизився до гіпсових барельєфів, які немовби розповідали історію вбивств Сапни. Я намагався вирішити, чи був це кошмар автора, чи моєї власної уяви.
Я втратив усе. Я втратив право опікуватися своєю дочкою. Я докотився до героїнової залежності та збройного пограбування. Коли мене впіймали, то засудили до десятьох років у в’язниці суворого режиму.
Можу чесно зізнатися вам, що мене жорстоко били упродовж перших двох з половиною років ув’язнення. Я можу навести ще з десяток переконливих причин для втечі з божевільної в’язниці, але по правді сказати, одного дня свобода стала важливішою за життя. І я того дня відмовився залишатись у клітці. Ні зараз. Ні пізніше. Я втік і став злочинцем у розшуку.
Життя втікача з Австралії привело мене через Нову Зеландію аж до Індії. Півроку проживання в забитому і віддаленому селі в Махараштрі озброїли мене мовою фермерів. Півтора року перебування у міських нетрищах дали мені мову вулиць.
Я знову потрапив до в’язниці в Бомбеї. Так інколи буває з утікачами. Чоловік, який витягнув мене звідти, заплативши викуп, був босом мафії — Хадербгай. Він мене використовував. Він усіх використовував. І доки я на нього працював, жоден коп у місті мене не переслідував, жодна в’язниця не відчинила своїх гостинних дверей.
Підробка паспортів, контрабанда, чорний ринок золота, незаконна торгівля валютою, рекет, війни банд, Афганістан, вендети — так чи так, робота на мафію заповнили місяці й роки мого життя. І нічого з цього вже не мало для мене значення. Міст, який вів до мого минулого, до родини та друзів, до мого імені, народу і до того, ким я був раніше, зник так само, як і мертві чоловіки, які блукають бронзовими фризами Розанни.
Залишивши галерею, я пішов до свого мотоцикла, продираючися крізь поріділий натовп. Я стояв якраз навпроти входу.
Маса народу зібралася на стежці біля мого мотоцикла. Більшість із них були місцеві, які працювали прислугою на прилеглих вулицях. Вони зібралися разом тієї прохолодної ночі, аби помилуватися дорогими авто й елегантно одягненими гостями, які повз них приходили і залишали виставку.
Я чув людей, які розмовляли на маратхі[11] й хінді. Вони обговорювали машини, прикраси і сукні зі щирим захопленням і втіхою. Ніхто з них не висловлював ревнощів або ж обуренням. Вони були бідняками, які жили важким, наповненим страхом життям, затиснуті цим маленьким словом «бідняк», але щиро захоплювалися коштовностями і шовками гостей з радісною і незаздрісною невинністю.
Коли відомий промисловець і його дружина-акторка вийшли з галереї, від групи людей почувся невеликий хор захоплених зітхань. Вона була одягнена в жовто-біле сарі[12]. Я повернув голову, щоб подивитися на людей, які посміхались і висловлювали своє захоплення і схвалення, немовби та жінка була їхньою сусідкою. І тут я помітив трьох чоловіків, які стояли окремо від усієї групи.
Їхні кам’яні холодні погляди були похмурі. Лють неприховано струмувала з темних вирячених очей. Хвилі цієї ненависті були настільки потужні, що я відчував їх на своїй шкірі, немов імлистий дощ.
Зненацька, неначе відчувши мою увагу, чоловіки водночас повернулись і втупилися на мене зі своєю безкомпромісною ненавистю. Ми дивилися один на одного, доки щаслива юрба туркотіла і шепотіла своє захоплення, доки лімузини зупинялися безпосередньо перед нами під спалахи фотоапаратів.
Я подумав про Лайзу, яка й досі була всередині. Чоловіки ще витріщалися на мене, неначе намагалися наповнити своєю темрявою. Я почав повільно тягнутися до двох ножів, зафіксованих на попереку у спеціальних полотняних піхвах.
— Агов! — озвалася Розанна, ляскаючи мене по плечу.
Від несподіванки я рефлекторно схопив однією рукою її за зап’ясток, а другою відштовхнув її на крок від мене.
— Ого! Заспокойся! — остовпіла вона, розширивши очі від несподіванки.
— Вибач,— спохмурнів я, відпускаючи її руку.
Я швидко повернувся, щоб знову віднайти наповнені ненавистю очі. Троє чоловіків уже зникли.
— З тобою все гаразд? — запитала Розанна.
— Звісно,— відповів я, знову повертаючись до неї.— Звісно. Вибач. Там уже все завершується?
— Практично, так,— сказала вона.— Коли великі зірки розійдуться, усе закінчиться. Лайза каже, що ти не в захваті від Гоа. Чому ні? Знаєш, я теж саме звідти.
— Я здогадався.
— Що саме тобі не подобається на Гоа?
— Нічого. Просто під час кожної моєї поїздки хтось обов’язково просить мене вирішити там якісь проблеми.
— Це не мій Гоа,— заперечила вона.
Це було не захисною реакцією. Це було просто констатацією факту.
— Можливо,— посміхнувсь я.— До того ж Гоа має достатньо велику територію. Я бував лише на декількох пляжах і містечках.
Вона вивчала моє обличчя.
— Як ти сказав? — поцікавилась вона.— Рубіни і що?
— Рубіни і любовні листи.
— Але ти їздив на Гоа не лише для цього, правда ж?
— Звісно, для цього,— збрехав я.
— Якщо я висловлю припущення, що ти був там для оборудок на чорному ринку, чи не відгадаю я справжню мету?
Я справді їздив на Гоа, щоб забрати там десять пістолетів. Я віддав їх моєму зв’язковому з мафії в Бомбеї, перш ніж зустрітися з Вікрамом і повернути йому намисто. Припущення про оборудки на чорному ринку влучило в десятку.
— Послухай, Розанно...
— Тобі не спадало на думку, що проблемою є те, що тут ти? Такі, як ти, прибувають до Індії та створюють проблеми, яких нам не потрібно.
— Тут було вже достатньо проблем до мого приїзду, і вони нікуди не щезнуть після того, як я зникну.
— Ми говоримо про тебе, а не про Індію.
Вона мала рацію. Два ножі, заховані в мене на попереку, чудово це підтверджували.
— Ти маєш рацію,— здався я.
— Так?
— Так. Я — ходяча проблема. Але й ти ж така сама, на