І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Щоб не виказати присутнім свого поганого настрою, Паулю Кубісу довелося затриматися в залі і розпити пляшку коньяку з Гольдрінгом і Вернером. Шульц, звісно, відразу ж втік — злякався, щоб йому не довелося платити за коньяк. Але Вернер показав себе як справжній добрий офіцер: він частував усіх, хто тільки підходив до їхнього столика. Потім Гольдрінг замовив дві пляшки шампанського. На кінець вечора в голові у Пауля добре шуміло, і він не пам'ятав гаразд, як доплентався до своєї кімнати.

Прокинувся Кубіс з важкою головою і підсвідомим відчуттям, що на нього чекає якась неприємність. Відразу він навіть і не збагнув, у чому річ, і, лише умившись і сівши снідати, згадав: Шульц! З усяким іншим справу можна було б уладнати пізніше, тільки не з цією довгопикою бестією. Платежі «честі»! Ніби має він поняття, що таке честь!

До штабу Кубіс прийшов навмисне раніше, сподіваючись когось зустріти і перехопити хоч частину потрібної суми. Але у Кокенмюллера знайшлося в кишені лише двадцять марок.

Пауль спробував подзвонити двом-трьом приятелям, хоч зарані знав, що ні в кого з них грошей зараз немає, бо всі вже встигли пропитися і програтися. «Ех, будь що буде!» — вирішив, врешті, він і, розклавши папери, зібрався взятися до роботи.

Легенький стукіт у двері примусив Кубіса здригнутися. «Невже Шульц?» — майнуло у думці. Але, глянувши на годинник, він полегшено зітхнув: зараз лише десята.

— Одну хвилинку, — голосно гукнув Пауль і, підійшовши до оббитих жерстю дверей, відімкнув автоматичний замок.

У коридорі стояв лейтенант Гольдрінг.

— Заходьте, заходьте, бароне, — щиро зрадів Кубіс. — Як дивно, саме зараз я подумав, що ви можете допомогти мені в одній справі.

— До ваших послуг. Тим більше, що і в мене до вас є одна справа, скоріше навіть невеличке прохання.

Запросивши гостя сісти, Кубіс і собі опустився в крісло біля письмового стола, недбало відсунувши від себе документи.

Ні, йому нема чого нарікати на долю, коли вона привела до нього барона Гольдрінга. По-перше, у нього можна буде перехопити три-чотири сотні марок, щоб розрахуватися з Шульцом. Як це він раніше не подумав про таку можливість? А по-друге, — саме зручна нагода, щоб виконати доручення Бертгольда. Треба знайти якийсь привід, щоб залишити барона в кімнаті самого, покинувши все так, як воно є зараз. Оці папери з позначкою: «Цілком таємно», напіввідкритий сейф… Такі принади не можуть не спокусити фон Гольдрінга, якщо він людина непевна!.. І тоді, варт тільки глянути в окуляр перископа, вмонтованого біля сейфа так майстерно, що жодна людина про це не здогадається, і барона можна спіймати на гарячому.

Ось тільки як все це зробити? Якби він підготувався зарані, можна було б розіграти все, як по нотах: доручити комусь з своїх підлеглих, щоб його викликали телефоном, пробачитися, попросити зачекати. А самому тим часом… Та що про це думати! Тепер, коли Гольдрінг зайшов несподівано, треба покластися виключно на свою винахідливість. Якось-то буде! З чого тільки почати розмову, щоб його затримати, і як повернути її так, щоб одним пострілом убити двох зайців: попросити грошей і одночасно виконати план з перевіркою?

— Так чим можу бути корисним?

— Бачте, — повільно почав Кубіс, ніби добираючи слова, — мені дуже хотілося б знати вашу думку по ряду питань, пов'язаних з моєю роботою. Я маю на увазі агентурну розвідку.

— З охотою відповім на всі ваші питання.

— Ви працювали в Росії і, звісно, знаєте практику росіян.

Скажіть, коли радянська контррозвідка викриває нашого агента і заарештовує його, є у нього якісь шанси на врятування?

— Не більше ніж у риби, що лежить на сковороді, потрапити знову в річку. В мирний час наш розвідник ще може розраховувати на якісь пом'якшуючі провину обставини, як от щиросердне зізнання тощо. Але під час війни… Ви самі знаєте, — закони воєнного часу завжди суворі.

— А коли наш агент, щоб врятувати собі життя чи за високу винагороду, погодиться працювати на радянську розвідку?

— О, такі випадки виключені, — переконано сказав Гольдрінг. — Справа, бачте, в тому, що кадри радянської розвідки добираються за цілком іншим принципом, ніж у нас, де вдаються до послуг платних агентів. Радянська розвідка, на жаль, тим і сильна, що її співробітники — люди ідейні, я б навіть сказав, фанатики, які працюють не заради грошей.

— Так, так… — гауптман Кубіс замовк, думаючи, як йому перейти до питання, що його найбільше зараз цікавило.

Допоміг сам Гольдрінг.

— Даруйте, гер гауптман, — сказав він недбало, — але мене просто гнітить думка, що я трохи завинив перед вами. Так, так, вислухайте мене, а потім вже заперечуйте! Бачте, я вчора напросився до вас учнем, коли ви сіли грати в брідж, і, цілком природно, відволікав вас, нервував тим, що раз у раз заглядав у ваші карти… О, я сам завжди страшенно нервую, коли я сідаю грати у шахи і хтось сидить за моєю спиною! Отже, я відчуваю, що у вашому програші значною мірою винен і я. Я дуже прошу не образитись на мене і правильно мене зрозуміти, але я вчора помітив, що у вас є деякі утруднення, ну, з цим Шульцом…

— На жаль, ви вгадали, бароне, я дійсно заборгував майору Шульцу триста п'ятнадцять марок і, якщо признатися щиро, просто не знаю, як вийду з цієї скрути!

— О, які дурниці! Я буду просто щасливий, коли ви згодитесь, щоб я позичив вам цю дрібницю!

Гольдрінг витяг з задньої кишені пачку новеньких банкнот і запитливо глянув на Кубіса.

— Я безмежно вдячний вам, дорогий бароне! І хоч мені дуже незручно… адже ми з вами знайомі ще дуже мало…

— Почуття щирої симпатії часто зароджується після першої зустрічі! — сміючись, вклонився Гольдрінг. — Адже так?

— Ви чудова