І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Коли, не дочекавшись Гольдрінга, Бертгольд зайшов годині о третій ночі до нього в кімнату і дізнався, що лейтенант взагалі не повертався, оберст буквально переполошився і зняв на ноги весь штаб. І тільки зажеврів схід, сильний загін мотопіхоти виїхав в напрямку до Підгірного.

Важко було впізнати в цьому виснаженому, брудному, з забинтованими руками молодикові того завжди чепурного, випещеного штабного офіцера фон Гольдрінга, якого оберст бачив лише позавчора.

Генріх спав цілий день і ніч. А коли ранком наступного дня він розплющив очі, першим, кого він побачив, був Бертгольд.

— Лежи! Лежи відпочивай. Мені вахмейстер розповів про все, що сталося. Але скоро ми з тобою забудемо, що таке партизани, і залишимо цю прокляту країну, — пошепки, як велику таємницю, сказав на прощання Бертгольд.

— Чому?

— Наш корпус, здається, переводять у Францію.

За браком пристойних будинків, приміщення невеличкої сільської лікарні несло подвійну навантагу. Вдень пани офіцери тут обідали, і тоді у великому залі столи зсувалися у вигляді літери «Т». Ввечері вони стояли в цілковитому безладді, зсунуті по два або кожен окремо, залежно від того, що за ними робили: пили коньяк чи грали в карти. У цей час чутнішим ставав запах ліків і дезинфекційних речовин, якого ніяк не могли позбутися, скільки не шкребли стіни й не мили підлогу. Цей запах надавав особливого терпкого присмаку і вину, і суперечкам після випитого.

Гауптмана Пауля Кубіса сьогодні особливо дратував цей запах. Він чомусь викликав у нього спогад про вокзал маленької італійської прикордонної станції, звідки він, на виклик свого дядька генерала, виїхав до Німеччини. Мабуть, цей спогад народився тому, що на вокзалі теж пахло дезинфекцією, і від цього запаху Пауля Кубіса трохи нудило. Взагалі він почував себе тоді досить кепсько. Ще б пак! Два роки провчився в Римі, готував себе до духовної кар'єри, і раптом, через цю війну, такий крутий поворот: замість священного сану робота у відділі агентурної розвідки! Правда, Пауль не шкодує, що позбувся сутани. Військова форма так йому до лиця! Чорний комір мундира чудово відтіняє блідість обличчя, і очі від цього здаються ще глибшими. Та все ж шкода років, коли він учився в Римі. Тоді він ще вірив у якесь своє вище покликання і безліч речей його глибоко хвилювали, спокушали. Хотів би він хоча б ще раз відчути це тремтіння чекання, непевності, пристрасті. Як все-таки притупилися всі його почуття! Тепер він відчуває хвилювання в єдиному випадку — тільки в ті хвилини, коли розкриває свої карти під час гри.

Пауль Кубіс, шукаючи партнерів, озирає кімнату. Запросити хіба оцього барона Гольдрінга? У нього грошей кури не клюють, і якщо грати розважливо, не зариватися…

Останній час Кубісу не щастить у грі. Як і кожен картяр, він вірить, що ось-ось наступить перелом і можна буде з лишком повернути все, що програв. Тільки б не пропустити цього щасливого моменту, коли раптом фортуна змилосердиться і повернеться до тебе обличчям. Можливо, що саме сьогодні…

Пауль швидко перетинає зал і підходить до Гольдрінга, який жваво про щось розмовляє з Кокенмюллером.

— Барон, чи не погодитесь ви бути моїм партнером? Адже ви, звичайно, граєте у брідж?

Гольдрінг розводить руками і з щирим жалем каже:

— Дуже шкодую, що я неук у цій справі! Признатися, хотів би навчитися.

— Якщо не заперечуєш, Пауль, я можу скласти тобі партію, — пропонує Кокенмюллер.

— А кого запросимо ще?

— Ну, звичайно Шульца і… — Кокенмюллер озирає кімнату, — і хоча б Вернера. Вернер! — гукає він, — ти ще здатний відрізнити туза від валета?

Вернер, що похмуро тягнув біля одного із столиків коньяк, ліниво підводиться. Очі його вже зовсім посоловілі, але тримається він рівно і всі його рухи чіткі і вправні, ніби він зовсім і не пив.

Кокенмюллер розставляє стільці. Він сьогодні дуже веселий і збуджений. Вранці він відправив добру посилку своїм батькам, і не з якимсь там шматтям, а з справжніми цінностями. Можливо, сьогодні і карта піде.

Шульц сідає до стола діловито, ніби він зараз має приступити не до гри в карти, а до якоїсь дуже важливої і кропіткої роботи.

— Ви не заперечуватимете, якщо я сяду біля вас, щоб трохи повчитися? — запитав Кубіса Гольдрінг.

Пауль Кубіс дуже не любить, коли йому хтось зазирає і в карти — це його нервує, але він не наважується відмовити барону і люб'язно сам присуває йому стілець.

Гра спочатку йде мляво. Кубіс пам'ятає свій намір не зариватися і тому грає з невластивою йому обережністю. Кокенмюллеру не йде карта, Шульц, як завжди, вичікує. Лише Вернер, якого починає розвозити, по мірі сп'яніння, все більше розпалюється. Він ризикує, робить несподівані ходи і, на диво всім присутнім, раз за разом виграє. Помалу і Пауля охоплює азарт. Забувши про своє рішення бути обережним, Кубіс подвоює ставку. Але карта приходить нікудишня, до того ж і партнер його, Кокенмюллер, робить помилку за помилкою. Шульц задоволено потирає під столом руки — вони з Вернером уже в великому виграші, а цей Кубіс наче затявся: оголошує робер, хоча ясно, що він не набере потрібних взяток.

Ні, і цього разу фортуна не повернулася обличчям до Пауля Кубіса! Виграли, як і слід було чекати, Шульц і Вернер. Кокенмюллер з кислою міною поклав свою частку програшу — триста п'ятнадцять марок — на стіл, а Паулеві довелося відвести цю скнару Шульца у куток і прохати його почекати до завтрього. Шульц згодився, але попередив, що може почекати лише до дванадцятої дня, оскільки завтра у нього теж є платежі честі. Слово «честі» він вимовив з таким притиском, що