Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Про свою маму, яка не слухається адвоката і коли-неколи заглядає до єврейської крамнички, бо там можна поторгуватись. Вона запевняє, що обдурює євреїв, а тато каже (і слушно), що євреї обмахорюють її. Як нічого не зміниться, тато перестане давати їй гроші і все купуватиме сам. Ото буде сенсація, цирк на колесах.
Про комісара поліції, якого прислано з воєводства і який тепер порядкуватиме в нашому місті, бо міська рада відмовилась обрати бургомістром кандидата ОЗОНу[9]. Поліцай-бургомістр обіцяв змінити лице міста й розгорнути в широкому масштабі громадські роботи. Вже розбивають газони на базарі, скрізь вивішено наказ фарбувати фасади будинків. Перед магістратом стали в чергу безробітні, що живуть на тому злиденному Стефанові, з них вибрано дванадцятьох і відкрито їм кредит у польській крамниці. «Тато сказав, що національна ідея переможе, тільки влада дістанеться не тим, котрі за цю ідею боролись, і добре напився. Тато терпіти не може несправедливості».
Про «гнилих інтелігентів», яким м’ясо в польських рундуках здається брудним і смердючим, то вони задніми дверима заходять до того кульгавого Симхи, що його внучка сидить у в’язниці за комуну. Нишком купують кошерне м’ясо. «Боже, боже, який же ти милосердний, що не караєш їх на місці».
Про моду — сукні відрізані в талії, донизу кльош… «Мама вже набрала мені матерії на таку сукенку, я буду в ній, як… ох, що мені лізе в голову, нескромність — це гріх. Матерію мама купила в крамниці Панка, у нього тверді ціни».
Про те, що Вацек Б. написав їй в альбом віршика: «Як згадаєш, знай одно: буду я тоді в кіно». Бо знаєш, він після гімназії збирається вступати до ДІТу. Смішно звучить, правда? Питаю делікатно, що воно таке. «ДІТ, — відповідає, — це Державний інститут театральний». Бельбас прилизаний. Йому виступати в якомусь дешевому балагані. От Ясь З. — то інша річ. Цей аби тільки схотів. У нього статура краща, ніж у самого старости».
І отак галу-балу іще про дядечка-ченця, який приїхав увечері й присилував адвоката молитись на сон грядущий.
Я пробую докинути щось про школу. На червону від призахідного сонця траву лягають тіні дерев. Ванда раптом вислизає з моїх обіймів: вона боїться, що ми не досить обережні в своїх любовних забавах. Поки я її заспокоював, поглянула на годинник і, ніби вернувшись думкою до чогось забутого, спитала:
— А ритуальний заріз тварин? Якої ти думки про це?
— Не можна мучити тварин, це варварство! — рішуче відповів я.
Ванда підставила мені щоку для поцілунку. Вона завжди робила так, вимагаючи подяки за проведену бесіду. Чудова агітаторка! Останнім часом наші відповіді на певні запитання були недвозначно одностайні.
Але не слід думати, що Ванда висловлювала свої власні погляди, вони, мов дзеркало, відбивали настрої і пристрасті її оточення. Ех, коли б не батько, перестала б вона зі мною сперечатись після першого ж поцілунку!
Моє повітове містечко, населене дрібними гендлярами, крамарями, людьми вільних професій, жило ненавистю до конкурентів, таких, як Грюнбаум, та до комуністичної ідеї про рівність людей.
Товстун Зенусь, пекар з вулиці Веселої — веселої через свої споконвічні калюжі, де бабралися свині, засміченої, загидженої собаками й котами, — вставав удосвіта й виливав зібрані за ніч відходи всієї сім’ї під вікнами Іцека Грюнбаума на відплату за те, що той раніше від нього відкрив свій «заклад». Через хвилину з’являвся поліцай і штрафував Грюнбаума на п’ять злотих за недодержування чистоти.
А хто це щовечора впускає кота, а потім собаку в хату до годинникаря Симхи Зіпфеля? Собака гавкає як скажений, кіт нявчить, наче йому бебехи випускають, господарі зчиняють гвалт, а з-під лап у милих звіряток розлітаються гвинтики, камінці, коліщатка і губляться по кутках. Чи то часом не «послуга» конкурента з майстерні навпроти — Яся Бжуски, в якого руки не годяться для такої тонкої роботи?
Не розум керував поведінкою молодих ідейних противників, а страх. Ванда вчиняла мені допити від імені неофіційних, але, на її думку, всевладних присяжних.
Вона робила це повсякчас. Хто знає, якою мірою зраджувала їх, а якою — себе. Я вже казав: поборники ідеї дедалі частіше ставали рабами кохання. Але Ванда ніколи не дозволяла собі забувати про взяті на себе обов’язки.
Вона заспокоювала своє сумління тим, що хоч чимось затьмарювала найсвітліші хвилини. Щоб трошки помучитись. Ось іще один приклад…
Було це в лісі. Ліс! Той ліс! Спершу сповнене дзижчанням комах узлісся — просторе ложе сонця…
Вузькоколійка обминає благословенні яри, вранці по дорозі до гімназії сюди на ходу вистрибують прогульники; разів зо два чи зо три вистрибували й прогульниці, що, зрештою, відразу ставало відоме різним тітусям з педагогічного колективу.
Прогул! Через обніжки, схожі на заквітчані вівтарі, через розлогі рожево-червоні луки до нічим не обмеженої свободи! А потім у ліс, щоб натішитися цією довгожданою свободою.
Не вмовляючись, поволі-поволі побрели ми з Бандою в гущавину. Минувши перші дерева, ми враз заспокоїлись і забули про всі свої незгоди та суперечки, навшпиньках сходили в улоговинку, де ще бриніло відлуння вчорашньої зустрічі. В улоговинку, яка була прелюдією до буйного спалаху чарів молодості. Звідси, з вогкої сутіні, ми підіймалися знову на пагорки, обходячи вітроломи й серцями вслухаючись у різноголосий спів пташок. Але й тут знаходили затишні гніздечка. «О Вандо, як перла з молока і сонця, твоя урода промениста. Я їх нижу в своєму серці, мов сонячний разок намиста».
Це я відновлюю в пам’яті вірші, писані зеленою галузкою в запахущому повітрі…
Я завжди перший покидав зелений притулок, шануючи Вандину соромливість. Правду кажучи, її безпорадність і зворушувала мене, і смішила. Вона була квола, мов новонароджене ягнятко. На селі кажуть: необлизане теля. Але вона швидко набиралася сил. Легко зрозуміти, куди вони були скеровані. В ній знов пробуджувалась поборниця ідеї. Я зійшов на високий пагорок, сонячне проміння ковзало по схилу й пірнало в ядучо-зелену гущавину вільх, переплетених малиною, ожиною та всякою іншою порістю. Зелений намет. Дощ туди не досягав.
— Де ти? — почув я.
— Тут… тут!
— Боже мій! — вигукнула Ванда зляканим голосом. — Де ти?! — І знову: — Боже мій!
— Та що там таке?
— Змія, змія…
— Змія в цьому садку?
У відповідь почулось якесь хлипання. Мої сумніви вмить розвіялись — Ванда не жартувала.
— Відступай! (Військовий термін). Я зараз трісну її по голові! — крикнув я і майнув униз, очима шукаючи підхожу ломаку. От
