Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Директор був прихильником світського виховання, але після смерті Пілсудського злякався змови святенниць і знову на стіні в своєму кабінеті почепив розп’яття.

З самого початку, ще коли ми вперше йшли до парку на вступну розмову, я помітив, яка гарна, легка й пружна хода у Ванди. Ось вона на краю тротуару, ось пурхнула на шосе, махнула портфелем, знову скочила на тротуар. І знов, і знов. Біля дому акушерки показала язика курям, що порпалися за сіткою. Коло млина озвалась до малого хлоп’ятка: «Агу!» А її гривка од вітру — фр-р, фр-р — здавалось, можна було всі волосинки полічити. Ну і що ж тут такого? А тим часом… Я міг їй відразу сказати, що думаю про буржуазно-католицьку мораль та етику і про те, хто винен у всіх злигоднях народу, хто спекулює на високих гуманістичних ідеалах, і хто чваниться витонченими манерами, — міг би сказати, але не сказав. І зовсім не тому, що не мав твердих переконань.

А з тієї самої причини, з якої пізніше не образив її жодним словом, коли вона, розлючена моєю непоступливістю в суперечці, назвала мене клятим комуністом, якого треба негайно віддати в руки поліції, бо я невиправний.

Мав я моральне право образити її? Мав. Мої нерви витримали навіть випробування ревнощами, які я таїв глибоко в душі, — привід до них дала Вандина досвідченість у коханні.

Ми сиділи на лавочці в парку. Нехай вона почне перша, нехай вона… А як ні, вмовляв я себе, то я її візьму в шори. Я збирався з силою, а в скронях гупало, наче молотом.

На костьольній вежі туркотіли голуби, спурхували і, шукаючи холодку, сідали на карнизи, на піддашшя.

Крізь віти де-не-де пробивалося сонячне проміння. Я пересував ногу по ясній смузі. Ванда простягла ногу теж туди, я відсмикнув свою і сховав під лаву.

— Ну, з чого почнемо? — спитала вона голосно й аж надто діловито. — Що будемо робити?

Я здвигнув плечима, вона не зводила з мене очей, на губах її майнув майже невловний вираз вищості. Слова самі зірвалися в мене з уст:

— Сонечко пригрівав. Ти правду казала, дерева дуже швидко розвиваються. В місті швидше, ніж у нас, на селі.

— Так, — відповіла вона, усміхаючись, — незабаром вже й квіти будуть. Я так чекаю, коли заквітне бузок і жасмин у нашому садку.

— Будуть і ягоди.

— Агрус і полуниці, — доказала вона, зайшовшись сміхом.

— То що ж ми будемо робити? Почнем з їжі?

Я розсердився, і враз де й поділась моя ніяковість.

— Будемо поширювати свій кругозір… Можна запросити стенографістку, і новий номер нашої газети готовий. Та ще й який! — Я весело свиснув.

Один — нуль. Мої слова розрядили атмосферу, тепер я вже почував себе цілком певно. Ванда, випроставшись, плеснула в долоні, усмішка не сходила з її уст.

— Історія не повторюється.

— А кажуть, бог трійцю любить, — відповів я. — А ще ж і двох разів не було.

Газета «Наше життя» друкувалася в маленькій міській друкарні поволі, ручним способом. Не пам’ятаю вже, відколи. Виходила вона три або чотири рази на рік, все залежало від наявності коштів, матеріалу та від енергії редакційної колегії. Обсяг — вісім чи десять невеликих шпальт. У тій газетці було все і не було нічого. Така собі торбинка, куди вкидали, хто що мав. А коли номер з’являвся, всім впадали в око насамперед його хиби.

Претензій було без ліку. Щоб застрахувати себе від нарікань і критики, редактори самі заохочували різні гуртки або учасників якоїсь урочистості подавати матеріал для газети. А тоді їх, у свою чергу, просили допомогти в писанні статей та заміток. Яка велика сила — друковане слово!

Коли редактор приходив, скажімо, на виступ оркестру, його приймали, як іноземного сановника. Погано оплачуваний і погано вдягнений капельмейстер змахував паличкою, — і ось полинула музика: заревла труба, на тон вище підхопила ота друга, закручена, заплакав кларнет, слідом за ними заридали скрипки. Оркестр грав усе нові пісеньки й мелодії, поки редактор, скінчивши замітку, не йшов собі. А йому легше було б описати спітнілі, червоні від напруги фізіономії музикантів, їхні руки, що літають сюди-туди, аніж перетворити на слова оцінки всі ці октави, бемолі, діези, піаніссімо й баси. Якщо в редактора було дубове вухо, можна було наперед сподіватись найвищих похвал. А невдаха капельмейстер ставав геніальним диригентом у бездоганному фраку з елегантно розмаяними полами.

З відвідин природничого гуртка, що тулився в кабінеті природознавства, редактор виносив враження, що побував на берегах чудових ставків і в лісах із рідкісною рослинністю. Посеред усіх тих чудес стояла вчителька природознавства в коричневій мішкуватій сукні й чесала скуйовджене фарбоване волосся або, змагаючися з дрімотою, переступала з ноги на ногу. Але редактор писав, що вона стояла, зачарована величчю божественної природи.

І що вона доброзичлива. Дуже доброзичлива. Кожному, хто знав життя гімназії, ці слова нагадували про різні сцени, що їх учні влаштовували викладачці природознавства.

От хоч би й таку.

На одному з уроків вчительку природознавства зустрічає дзенькіт чарок, вона здивовано питає, що це таке.

З задньої парти чути відповідь: «Весілля буде». В цю мить наперед вискакує Богдан Б., напахчений, у випрасуваних штанях і начищених до блиску черевиках, у руці тримає величезний букет квітів. Учителька попередила, що сьогодні викличе його, щоб виставити річну оцінку, це його останній шанс. І ось Богдан, підсмикнувши штани, з серйозним виглядом стає навколішки перед нею.

— Дозвольте освідчитись вам. Не відмовляйте мені, прошу…

Вона отетеріла.

— Іди геть, нахабо…

— Та я ж серйозно…

— Не дурій.

— Я хочу ділом довести.

— Не можу, не можу. Багато вас тут, молоденьких херувимчиків, що тільки й чекають нагоди.

Дівчата запротестували, зчинився галас. Учителька вже не питала Богдана, і він дістав трійку надурняка.

Ось так розшифровували підтекст, газетка ставала темою розмов на багато тижнів. У ній друкувалися також і статті виховного змісту, наприклад, про те, яким повинен бути одяг учнів та учениць. Тоді можна було не сумніватись, що наступного дня зануда француженка напуститься на учениць, а за її намовою хтось із педагогів-чоловіків на учнів, які порушують правила. Хлопцям не можна ходити у світлих штанях! Гімназисткам перепадало за завужені на стегнах сукенки або за відсутність однієї кнопки на спокусливій лінії від талії до шиї.

Нарешті проти такого невмілого редагування газети виступив голова міської общини, чоловік вродливий, з гордовитою поставою, дарма що мав прищувате