Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Ми вітали побачення наших товаришів, як спосіб масового залучення жінок до революційної роботи. Як спосіб олюднення жінки. Через те я не розумів, чому рудуватий представник окружного комітету на масовці в лісі гнівно картав нас за повільну підготовку до Першого травня: «Як ви працюєте? Що ви робите? Ви пасете задніх, відстаєте від революційного авангарду! Чого ви захрясли?»
А ми зовсім не вважали, що захрясли. У нас свербіли руки, ми не могли дочекатись, коли підемо бити поліцаїв та буржуїв.
І от мов грім з ясного неба: партію розпущено, нас звинувачено в зраді, покарано, невідомо за що. Я не знав, за що, Павел, розумна голова, теж не знав, за що.
Навіть Павел, який щодня зустрічався з окружним керівництвом!
Гострий біль прошив серце. Чому, чому? Може, не треба було дискутувати? Дискусії призводять до розколу.
Виходить, за це нас і покарано. І все-таки ми дискутували похапцем, крадькома, але з запалом.
Що повинен робити той, хто мав певну мету в житті і раптом її втратив?
Спочатку я розгубився. Я чекав доручень, які б мене знову змусили діяти. Саме змусили. Адже для людини молодої, що не має революційного досвіду, провідна нитка — це доручення й директиви. З нашої гімназичної четвірки лише отой у береті (він завжди приплутував бога, коли просторікував про нашу діяльність та історичні події) капітулював, щоб якось жити. З тих самих міркувань — щоб жити — ми рішуче відкинули капітуляцію.
Павел мусив переховуватись, бо йому загрожувала Береза[13]. Він виїхав до Варшави разом зі своєю тендітною Мірою з симпатичним ластовинням на обличчі.
Куди ж подіти кипучу енергію, куди подіти молодість, що якимсь незбагненним чином поступилася своїми правами на користь повної тривог і небезпек революційної боротьби?
Що робити? На світі, мабуть, немає нічого важчого, як долати порожнечу, надто ж тому, хто звик виконувати завдання партії, а для жовторотого бунтаря вони були квінтесенцією ідеалів. Вибухом величезної сили мене жбурнуло в порожнечу. Цілком порушилося співвідношення між жадобою діяти й реальними можливостями для цього.
І як діяти? А ще ж треба пам’ятати про підступи провокаторів. А втім, самостійно працювати я ще не вмів. Я міг лише примусити себе не згадувати і, спалахуючи гнівом, повставати проти всього, що чуже ідеалам. Як уже казав, я почував себе страшенно самотнім. Але тепер мене мучить підозра, чи не загострювала цього почуття розбуяла юнацька кров? І ось лист… «Вистояти. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ще більше вимагати від «себе, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».
Що ж, як вистояти, то й вистояти. Притлумити біль, навчитись нормально жити. Але цілеспрямовано. Ця цілеспрямованість повинна стати захисним панцером.
БІЛЬШЕ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ…
Кохання? Будь ласка. «Перевиховання», яке розпочала Ванда, повинно було закінчитись коханням. З її боку.
З мого ж боку — це буде жага без любові. Конче без любові, щоб не вдатися в сентиментальність. Серце? Яке там серце? Є тільки наповнений кров’ю мішок.
Мушу признатись, я відразу відчув, яка глибока прірва залягла між моїми намірами й можливостями. Під час розмов з Вандою зі мною діялося щось небувале. Хіба ж раніш мені переймало дух, коли я дивився на стрункі дівочі постаті? Ну, то й що, як погляд не може від них відірватись? Це просто якась фізична недуга, хворість. І я пив воду, щоб заспокоїтись.
Вандина врода, яку я пізнав, її чари, — так, звичайно, але за всім цим усе-таки мріють інші стрункі постаті, тремтячі перса, покірні очі. Звичайно, але… Безвладні уста то віддаляються, то наближаються… Стрункі постаті зникають у місячному сяйві або під пухкими перинами, якщо сьогодні я знаю, що ці жінки продажні або заміжні.
Та й годі. І більш нічого. Зате й через багато років не меркне обличчя Ванди: вона єдина, і над швидкоплинною юністю не владні ні час, ні земля. А ті, інші? Вони — мов розпливчасті візерунки. Романтика виринає з імли: «Я не знала, що такі великі очі можуть бути гарні, — каже Віся. — Очиська!» — «В тебе довгі ноги, ти танцюватимеш, як бог», — пророкує Казька-цокотуха. «Уламки лав лежать по скверах», — сказав Тувім.
Це дуже повчально — через багато років заглибитися в аналіз своїх давніх переживань, відкопувати те, що через принциповість ти хотів живцем поховати в собі заради ідеї. Похвали з уст дівчат були приємні. Чи справді я, «непохитний борець», підсвідомо цікавився, як і кожен чоловік, як оцінюють мою особу жінки? Тоді я над цим не замислювався й навіть обурився б, якби хтось мені таке сказав. Я б скоріш міг повірити, що перепливу Атлантичний океан чи навіть разом з фізиком полечу на Місяць, ніж допустити, що здатен на оті безглузді любощі з жінками.
На кожнім кроці я демонстрував свою недосвідченість і небажання визнавати цнотливу недоторканість жіночого тіла. Ніхто не вірив у мою наївність, і через те раз у раз виникали всілякі непорозуміння. Якось я жартома обійняв за стан гарненьку білозубу Крисю і сказав їй: «Уявляю собі, який у тебе бюст». Скандал, плач, галас. Ото неотеса!
Він думає, що лапає сільську дівку. Я тільки головою похитав, виказуючи цим свою зневагу до фальшивої буржуазної моралі. А якби я обійняв її в танці, та ще й міцніше, то все було б гаразд, хіба ні? Отож деякі гімназистки дивились на мене як на розбишаку й губителя дівочої цноти.
Раз ота святенниця француженка (вона завжди ходила в чорній сукні мало не по кісточки) потягла мене до директора і скрипучим голосом почала скаржитись: мовляв, я показував її вихованці Ванді ілюстрації в німецькому спортивному журналі. Дівочі груди на цих фото надзвичайно гармоніювали з лініями всього тіла, дівочі ноги в легких стрибках нагадували списи в польоті. Директор непорозуміло дивився на ілюстрації та все повторював: «Заспокойтесь, будь ласка, колего, я зараз принесу валер’янки. Але чого ви так хвилюєтесь? Хіба сталося щось страшне? Я не
