Українська література » Пригодницькі книги » Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Читаємо онлайн Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
зневагу та образи.

Після дзвоника Ванда, стоячи біля груби, плескала язиком серед черідки своїх подруг з релігійного товариства.

Я намагався не слухати бабських теревенів, бо саме заходився вчити хімію. А може, боявся почути щось про себе. Що б я тоді зробив? Що? Серце мені шалено калатало. В мене визрів твердий намір — «я тебе провчу», але здійснення його я вирішив відкласти на потім.

Увійшов хімік з більмом на правому оці й синіми, наче покусаними, губами. Потягнув носом і, як завжди, промовив:

— Чи не повідчиняти всі вікна? — Він мав звичку говорити в безособовій формі.

У вікна ринув зелений шум, здавалося, в клас влетіли птахи й заспівали. Дерева гойдали вітами під широким небесним шатром. Я зітхнув. Ох, що діється в моєму серці… Як багато воно може вмістити… Ванда, обернувшись до мене, прошепотіла:

— Незабаром вже й квіти розцвітуть, правда?

Мені перехопило дух, і я тільки мовчки кивнув. Я весь палав, у голові шуміло. Я не стежив за уроком, не брав участі в знущанні з хіміка. «Я тебе провчу», — повторював із розпачем.

Надворі, біля купи гною, сердито рохкала директорова свиня, воюючи з курми.

— Пінчовський, тихше! — озвався басом Янек З.

Хімік міг почути лише грубий голос.

— Пінчовський, тихше, — попрохав і старенький хімік, перериваючи урок. Він недочував, а Янек З., син старости, скористався з цього, щоб потішити своїх дружків.

Свиня знов зарохкала, цим разом голосніше. І знову бас Янека:

— Пінчовський, тихше!

Хімік підбіг до кафедри й щосили ляснув класним журналом по пюпітру:

— Пінчовський, ви перестанете чи ні?!

Елегантний Вацек Б., що сидів на передній парті в сусідньому ряду, підпушив гребінчиком волосся і, обернувшись назад, почав пускати бісики очима, усміхаючись до Ванди. Вона не могла не помітити цього загравання, але не зводила очей з хіміка, що метушився біля кафедри. Свиня все рохкала. В мене було таке враження, ніби з мого «жорстокого» серця хтось цебром вичерпував ненависть і вливав надію, живлющу, як запашна весняна вода. Але я не хотів погодитись на таку зміну в почуттях. Ні!

IV

Скільки вогню приховувала вона під личиною непорочності! Мабуть, Ванда досягла зрілості в Закопаному, серед старших віком пацієнток санаторію, але тільки зі мною вперше відчула всю повноту насолоди. Так, зі мною! Незважаючи на всю мою недосвідченість. Адже одного разу, з великою мукою долаючи соромливість, сама призналась, що аж тепер це зрозуміла. То вже була не випадковість, то спалахнула гамована досі кров, що плинула з самого її серця. Тепер Ванда відсторонилась від подруг, яких вважала невинними дітьми. Вона справляла враження людини, що після довгої боротьби нарешті вирвалась на волю. Вимагала всього і сама віддавала все. Хоч як це дивно, але найгірше бувало тоді, коли Вандині батьки разом кудись ішли. Мати, що останнім часом чомусь стала домосідкою, іноді зненацька поверталась. Дівчина наливала мені келих міцного вина, нервово чекаючи «несподіваного» повернення матері. Ледве встигне розпустити волосся перед дзеркалом, як уже чуємо сердитий, капризний голос: «Посварився зі мною на вулиці й кудись повіявся. Ото божевільний! Він, мабуть, залюбки взяв би розлуку зі мною, та не випадає!»

Це вона так про чоловіка.

Коли Вандині очі затуманювались, мені здавалося, що якби вона завжди була в моїх обіймах, між нами взагалі не виникало б суперечок. В любовному пориві ми геть забували про наші ідейні незгоди, але потім, отямившись, знов суворо картали себе за зраду своїх ідеалів.

Вандині руки завмирали, вона зводила очі вгору, до неба, якщо це було в лісі, немов бачила там гнівний лик діви Марії, а в своїй квартирі, повній дорогих меблів, дивилась на розп’яття, поряд з яким висів портрет маршала.

— Тебе коли-небудь мучить сумління? — пригадується мені одне з її запитань. — Боже, боже! Ти хоч розумієш, яка страшна кара чекає нас? Я тепер не маю права причащатися без сповіді.

Беру в долоні твою голову, стискаю, цілую враз похололі уста. Ще й досі я з гордістю думаю, що ти запалювалась від найлегшого мого дотику. Під деревами, обважнілими від квітів чи плодів, і в напівтемному холі адвокатової вілли. Твої тонкі пальці впивалися в мої руки.

Я повинен врятувати цю стражденну душу від мук каяття, від самозасудження…

— Слухай, за яких два тижні випускні екзамени. Я боюся хімії. А ти? Контрольну скатала? Хімік переписав усіх, хто з ким сидів, а тоді вже навіть не дивився, чи хто списує. Дома розкладе зошити рядами попарно і кінець кінцем докопається, хто скатав роботу, а хто написав сам. Цей дістане п’ятірку. Ні, трійку… В хіміка своя теорія. «На п’ять знає бог, я — на чотири, а учень у найкращому разі на три. Хіба ж учень щось тямить?»

І цілому ряду поставить трійки, але зі знаком запитання, а це ще гірше ніж двійка, бо впливає також на оцінку з поведінки.

О, він хитрун і вигадник, той хімік з більмом на правому оці; око в нього пошкоджене під час вибуху на російському кораблі у війну з японцями 1905 року.

Ванда поглядає на мене, ніби з-під крис капелюха, похитує головою — «ех, ти, базікало» — і знову щось стискає їй горло, голос уривається… вона знов заводить своєї:

— Я ж взяла на душу подвійний гріх. Якби ксьондз довідався, що я… та ще з ким? А він же мені тебе доручив. — Слово «він» вона вимовляла з такою побожністю, наче говорила про самого господа.

— Заспокойся, люба. Не треба так себе гризти. Кожен спокутує свій гріх, як сам знає. Не треба перебільшувати свою провину. Ось піду на сповідь, то і в цьому покаюсь. Буду послідовний. Я вмію бути послідовним. Але можеш не сумніватись: ти мене приборкала. Такого харцизяку…

Коли це я піду на сповідь? Бр-р! Як я пишався тим, що в головному не поступився ні на йоту. Тут я ні разу не покривив душею, відколи зблизився з Павелом.

На недільні шкільні відправи учні, що жили за містом, могли не приїздити, приносили довідку від місцевого ксьондза, що в нього слухали слово боже; від сповіді в місті я також відкараскувався: подавав довідку нібито з нашого сільського костьолу, скріплену печаткою, яку Павел зробив у кузні. Краєчком ока поглядав на Ванду, боячись, що мої витівки буде викрито.

Я таки заспокоїв її сумління, чи вона свідомо дала себе обдурити? Байдуже. Тепер мені вже важко пригадати ті хвилини, коли між нами виникало відчуження і хвилею наринало каяття, бо ми почали остерігатись кожного слова, яке

Відгуки про книгу Сучасна польська повість - Корнель Пилипович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: