Вежа блазнів - Анджей Сапковський
Але лавка дещо відхилилася на захід, знову пролетіла над якимось містом, однак Рейневан потроху втрачав орієнтацію, переставав упізнавати краєвиди, що розгорталися перед очима, які сльозилися від вітру.
Висота, на якій вони летіли, була тепер не надто великою, тож літуни вже не тремтіли від холоду і не клацали зубами. Лавка летіла плавно і стабільно, без повітряної акробатики, нігті Ніколетти перестали впиватися в долоні Рейневана, дівчина — він відчув це виразно — трохи розслабилася. Сам він також — що тут казати — дихав вільніше і вже не задихався ні від сильного вітру, ні від адреналіну.
Вони летіли під підсвіченими місяцем хмарами. Унизу переміщалася шахівниця лісів і полів.
— Алькасине… — Ніколетта пересилила вітер. — Чи ти знаєш… куди…
Він притиснув її сильніше до грудей, знаючи, що так треба, що вона чекає цього.
— Ні, Ніколетто. Не знаю…
Він справді не знав. Але підозрював. І підозрював правильно. І навіть не дуже здивувався, коли тихий вигук дівчини звернув його увагу на те, що в них з'явилися супутники.
Відьма зліва, в розквіті віку і в чепчику заміжньої жінки, летіла класично, на мітлі, потік повітря розвівав поли її кожушка з овчини. Підлетівши трохи ближче, вона привітала їх піднятою рукою. Дещо повагавшись, вони відповіли їй тим же, і скоро вона залишила їх позаду.
Дві супутниці з правого боку не привіталися і, мабуть, навіть не зауважили їх, настільки були зайняті одна одною. Обидві дуже молоді, з розпущеними косами, вони сиділи верхи, одна за другою, на полозі від саней. Відьми пристрасно і ненаситно цілувалися, причому перша, здавалося, ризикувала скрутити собі шию, дотягуючись губами до вуст другої, яка сиділа ззаду. Ця друга була цілком зайнята грудьми першої, вивільненими з-під розстебнутої сорочки.
Ніколетта кхекнула, дивно якось кашлянула, завертілася на лавці, ніби хотіла відсунутися, віддалитися. Він знав, чому вона це робить, бо усвідомлював і своє власне збудження. Його причиною була не тільки ця еротична сцена, принаймні не тільки вона. Гуон фон Сагар застерігав від побічної дії препарату, і Рейневан пам'ятав, що в Празі теж про це говорили. Усі фахівці погоджувалися щодо факту, що втерта в тіло льотна мазь діє як сильний афродизіяк.
Небо не знати коли заполонили летючі відьми, тепер вони вже летіли довгою вервичкою чи радше ключем, голова якого губилася десь у люмінесценції хмар. Чарівниці, bonae feminae[452], — хоча в ключі насправді було й кілька чарівників чоловічої статі — летіли верхи на найрізноманітнішому хатньому причандаллі: від класичних мітел і коцюб — до лавок, лопат, вил, мотик, дишлів, голобель, жердин, кілків з огорож і звичайнісіньких, навіть не очищених від кори, кийків і патиків. Попереду і за літунами мчали кажани, лилики, сови, пугачі та ворони-перевертні.
— Гей! Побратиме! Привіт!
Він озирнувся. І, що дивно, не здивувався.
Та, котра його покликала, мала на собі свій відьомський чорний капелюх, з-під якого розвівалося вогненно-руде волосся. За нею, ніби фата, летіла шаль із брудно-зеленої вовни. Поруч летіла та, що тоді віщувала, молода, з лисячим личком. Позаду погойдувалася на коцюбі темнолиця Ягна, звичайно ж, не зовсім твереза.
Ніколетта голосно кашлянула й озирнулася. Рейневан знизав плечима, зберігаючи невинний вираз обличчя. Рудоволоса засміялася. Ягна зригнула.
Це була ніч осіннього рівнодення, у народі — Ніч Свята Віяння, магічний початок сезону вітрів, які полегшують віяння зерна. У чарівниць же та в Древніх племен — Мабон, один із восьми шабашів року.
— Гей! — раптом крикнула рудоволоса. — Сестри! Побратими! Пограємося?
Рейневан був не в настрої гратися, тим більше, що уявлення не мав, у чому ця гра мала би полягати. Але лавка вже явно стала частиною зграї і робила те саме, що й зграя.
Помітивши світло багаття, досить численною ескадрою вони спікірували вниз. Мало не зачіпаючись за крони дерев, вони промчали, улюлюкаючи і галалакаючи, над галявиною, над вогнищем, навколо якого сиділи кільканадцятеро людей. Рейневан бачив, що люди дивляться вгору, майже чув їхні збуджені крики. Нігті Ніколетти знову вп'ялися йому в тіло.
Рудоволоса продемонструвала найбільшу зухвалість — спікірувала, завиваючи, наче вовчиця, так низько, що мітлою здійняла з багаття хмару іскор. Потім усі стрімко злетіли вгору, до неба, а їм навздогін неслися крики тих, які зупинилися на привал. «Якби вони мали арбалети, — здригнувся Рейневан, — хтозна, чим закінчилася б ця забава».
Ключ почав спускатися — у напрямку гори, що виринала з лісу, й сама була вкрита лісом. Але це ніяк не могла бути Шленжа, усупереч припущенням Рейневана, який вважав, що саме Шленжа є метою польоту. Як на Шленжу, гора була замалою.
— Горохова гора, — здивувала його Ніколетта. — Це Горохова гора. Недалеко від Франкенштейна.
* * *
На схилах гори горіли багаття, з-за дерев било угору жовте від живиці полум'я, червоний жар підсвічував магічні випари, які клубочилися в улоговинах. Долинали вигуки, спів, звуки флейт і пищання сопілок, брязкання тамбурина.
Ніколетта коло нього тремтіла, і швидше за все — не тільки від холоду. Він не надто їй дивувався. У нього самого мурашки бігали по спині, а серце, сильно гупаючи, підступило аж під саме горло: він ледве міг ковтати слину.
Біля них приземлилася і власне злазила з мітли вогненноока і розчухрана істота з волоссям морквяного кольору. Її лапи, тоненькі, як патички, були озброєні кривими пазурами шестидюймової довжини. Неподалік шварґотали й перекрикували один одного четверо гномів у шапочках у формі жолудів. Скидалося на те, що всі четверо прилетіли на великому веслі. З іншого боку чалапало, тягнучи за собою пекарську лопату, створіння в чомусь, що нагадувало вивернутий хутром назовні кожух, але це могло бути і натуральне хутро. Відьма в сніжно-білій і надто вже виклично розстебнутій сорочці, проходячи поруч, кинула на них недоброзичливий погляд.
Спочатку, ще під час польоту, Рейневан планував негайно втікати, відразу після посадки він хотів якомога швидше віддалитися, спуститися з гори, зникнути. Не вдалося. Вони приземлилися в групі, громадою, і громада понесла
