Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Згодом він упав у забуття, і остання його думка була, що корабель затонув і він сам занурюється в безодню смерті.

…Чийсь голос покликав його, і Кастелл прокинувся. Світало. Перед ним, тримаючись за поручні трапа, стояв Пітер — мертвотно блідий, вимазаний кров’ю, зуби в нього цокотіли, а очі були неприродно тьмяні.

— Ви живі, Джон Кастелл, — мовив цей голос, — чи ми обидва померли і перебуваємо в пеклі?

— Ні, відповів Кастелл, — я ще живий, ми обидва ще на цьому світі.

— Що сталося? — спитав Пітер. — Я був у якомусь мороці.

Кастелл коротко переповів йому все, що сталося. Пітер вислухав його, потім, похитуючись, дійшов до борту і, не мовлячи жодного слова, став дивитися вдалечінь.

— Я нічого не бачу, — нарешті промовив він, — надто густий туман, але я гадаю, що ми десь недалеко від берега. Допоможіть мені. Треба розшукати їжу, я геть ослаб.

Кастелл підвівся, розім’яв свої закляклі ноги, добрався до Пітера, обійняв його здоровою рукою, і так вони дісталися до корми, де, як гадав Кастелл, повинна була міститися кают-компанія. Вони знайшли її і проникли всередину. Це виявилось маленьке, але гарно вмебльоване приміщення, до задньої стіни його було пригвинчене різьблене розп’яття. На підлозі валявся шматок солонини та кілька черствих пшеничних коржів, якими, як правило, харчуються матроси. Очевидно, все це впало зі столу. В сітці над столом висіли сулії з вином та водою. Кастелл розшукав кварту, налив у неї вина і подав Пітерові. Той жадібно випив і повернув її Кастеллу, який у свою чергу теж ковтнув. Після цього вони відрізала за допомогою своїх ножів по шматку м’яса і з’їли, хоча Пітерові було важко жувати через рану на голові та шиї. Потому вони випили ще вина і, трохи попоївши, залишили каюту.

Туман стояв такий густий, що нічого не було видно, і вони пройшли до розбитої каюти, де мешкали Маргарет та Бетті, всілися на їхні ліжка і почали чекати. Пітер звернув увагу на те, що каюта була розкішно вмебльована, немовби в ній мала жити знатна дама. Навіть посуд тут був срібний, а в прочиненій трохи шафі видно було розкішні сукні. Були тут і рукописні книги. В одній з них Маргарет зробила якісь помітки й написала власноруч складену молитву, в якій вона просила небо захистити її, благала, аби Пітер та її батько залишились живі й довідались про те, що сталося. Маргарет благала святих допомогти їй врятуватися та об’єднатися з батьком і Пітером. Цю книгу Пітер сховав під куртку, щоб на дозвіллі уважно переглянути.

Із-за гір, що оточували бухту, зійшло сонце. Залишивши каюту, Пітер та Кастелл вилізли на півбак і роззирнулися. Вони виявили, що перебувають у закритій звідусіль бухті, не більш ніж за сто ярдів од берега. Прив’язавши до мотузка шматок заліза, вони опустили його за борт і переконалися, що судно сіло на мілину, а глибина води під носом каравели не перевищує чотирьох футів. З’ясувавши це, вони вирішили дістатися до берега.

Вони знову повернулися в каюту і наповнили знайдений там шкіряний мішок їжею та вином. Потім їм спало на думку розшукати каюту д’Агвілара. Вони знайшли її між палубами. В каюті виявили замкнений ящик, кришку якого вони зламали залізною палицею. Тут була велика кількість золота — очевидно, для виплати команді — та коштовності. Коштовностей вони не чіпали, а гроші розділили порівну і сховали на собі, для того щоб скористатися ними, коли пощастить дістатися до берега. Затим вони промили й перев’язали один одному рани, спустилися мотузяним трапом того борту, де рятувалися з корабля іспанці, й розпрощалися з “Сан-Антоніо”.

Вітер на той час ущух, яскраво засяяло сонце, зігріваючи захололу кров. Море зовсім заспокоїлося, і вода сягала їм лише до пояса; дно було рівне, піщане.

Коли Пітер і Кастелл уже підходили до берега, вони побачили там натовп людей і вирішили, що це, напевне, жителі маленького містечка Мотріля, розташованого на березі річки, що впадає в затоку. Крім того, вони помітили на березі шлюпку з “Сан-Антоніо” і зраділи: шлюпка лежала на кілі, й на дні її було зовсім мало води, — отже, вона благополучно дісталася до берега. Поблизу лежало п’ять чи шість трупів, — очевидно, це були матроси, які попливли за шлюпкою чи вчепилися за її борти, але серед утоплеників не було жінок.

Коли Пітер і Кастелл вибрались на берег, тут залишалося зовсім мало людей; більшість вирушила грабувати корабель, частина люду готувала човни для того ж. їх зустріли тільки жінки, діти, троє старих і священик. Останній, людина з жадібним поглядом і хитрою, лицемірною фізіономією, пішов їм назустріч, увічливо привітався і сказав, що вони повинні дякувати богові за своє врятування.

— Це ми, звичайно, зробимо, — відповів Кастелл, — але скажіть нам, отче, де наші супутники?

— Ось деякі з них, — мовив священик, показуючи на трупи, — решта з двома дамами дві години тому поїхали до Гранади. Маркіз Морелла, який дав мені цю парафію, сказав нам, що корабель затонув і нікого більше не залишилося в живих, а оскільки в тумані нічого не було видно, ми повірили йому. Ось чому ми не прийшли сюди раніше, бо, — багатозначно додав він, — ми люди бідні і святі зрідка посилають нам корабельні аварії.

— Як вони вирушили до Гранади, отче? — перервав його Кастелл. — Пішки?

— Ні, сеньйоре, вони силоміць забрали всіх коней та мулів на селі, хоча маркіз і обіцяв повернути їх та заплатити нам згодом. Ми довіряємо йому, бо в нас немає іншого виходу. Обидві дами плакали й благали нас дати їм притулок, але маркіз не дозволив, хоча вони були такі стомлені та печальні. Бог дасть, нам повернуть наших коней, — побожно закінчив він.

— А для нас коней не знайдеться? В нас є трохи грошей, і ми можемо заплатити, якщо це буде не дуже дорого.

— Жодного, сеньйоре, жодного, забрали всіх. До того ж ви зараз навряд чи зможете їхати —