Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби - Антін Щегельський

Звідки Петренку та й усім іншим у відділі було знати, що офіційно оприлюднена держсекретарем на науково-практичній конференцій цифра — майже півтора мільйона відгуків на президентські ініціативи — аж ніяк не влаштовувала господарів резиденції на Банковій, і що з провінції вже течуть до столиці все нові й нові хвилі «всенародного» схвалення?!

Тремтячими пальцями Петренко набрав номер веб-майстра й переказав йому побажання міністра. А невдовзі, переконавшись, що цифри з матеріалу видалені, запропонував Грабовському перекурити.

— А, може, вийдемо на каву?

— Тоді вже ліпше вип’ємо пива чи чогось міцнішого.

— Гаразд, можна й міцнішого, — відповів Грабовський. — Мені саме телефонували, що можу отримати гонорар на старій роботі. То зайдемо туди. Заодно й «відступне» виставлю.

Редакція, у якій Грабовський працював до міністерства, була розташована в самому центрі Києва, за якийсь квартал від Бессарабського базару. Тихий просторий двір затіняли посаджені ще на початку минулого століття липи, клени та ясени. Півтораметрові стіни напівпідвалу столітнього будинку ліпше всякого кондиціонера рятували від спеки. Все це приваблювало відвідувачів так, ніби усі дороги в столиці вели саме сюди. А що журналісти — люди компанійські, то в редакції майже не переводилися гості. Одні йшли у справах, інші — скоротати годину-другу в товаристві друзів та колег, треті — просто не мали іншого місця щоб роздушити пляшку. Господарі вже й не раді були гостям з пляшкою, які приходили, здебільшого, невчасно. Але не виганяти ж шанованих і поважних людей, які не забувають провідувати друзів. Найбільше від тієї дружби страждали головний редактор та його заступник Михайло Шапочка. Обох все рідше й рідше можна було застати цілком тверезими. Однак, якщо Шапочка, завдяки богатирському здоров’ю, міг триматися в межах розумного навіть після двох пляшок, то редактору для «повного щастя» вистачало й чвертки.

Сьогодні в кабінеті заступника головного редактора Михайла Шапочки було завізно. Кожен, хто отримував гонорар за публікації в газеті, чомусь вважав своїм обов’язком пропити його з редакційним керівництвом. А що головного редактора на місці не було, то й ішли до його заступника. Перед Грабовським і Петренком до Шапочки завітало вже п’ять чи шість вдячних авторів. А слідом за нашими героями до кабінету протиснувся навантажений важкими пакунками товстенький прес-секретар фірми-рекламодавця, якому світили чималі комісійні.

— О, які люди! — Майже хором вигукнули присутні. Ті вигуки скоріше адресувалися хлібосольному товстуну, ніж міністерським клеркам, які саме виймали з пакета пляшку «Оковитої» й скромненьку закуску.

Швидко прибрали зайве і знову накрили стіл. Тепер на ньому красувалися різноманітні овочеві та рибні закуски (фірмовий прес-секретар чи то постував, чи намагався скидати зайву вагу). З окремого пакета товстун вийняв чималий шмат свіженького, прямо з Бессарабського базару, сала:

— Отець, — звернувся він до Грабовського, — поріжте, як ви умієте.

Антон взяв секретаріатські ножиці — унікальний інструмент із невеличкими руків’ями і довжелезними лезами, якими ще років із двадцять тому в редакціях зазвичай розрізали гранки, — й почав тоненько краяти сало. Ту технологію приготування закуски Грабовський випадково винайшов років зо п’ять тому, коли хтось позичив у Шапочки ножа й не повернув. Різане ножицями сало так припало усім до смаку, що відтоді в редакції жоден інший інструмент до свіжини не застосовували.

Веселе товариство випило вже по четвертій чи й по п’ятій. Прес-секретар встиг черговий раз переповісти, який він патріот і як переконує своє керівництво розміщувати рекламу тільки в україномовних виданнях. Вже доходили тієї стадії, коли всі починають говорити одночасно і кожен намагається змусити присутніх слухати тільки його, як до кабінету увійшов, вірніше, вкотився ніби колобок, головний редактор — товстий коротун, голова якого нагадувала й не голову зовсім, а звужене до маківки продовження шиї.

— О, а тебе хто сюди звав? — Накинувся він на Грабовського. — Ми дезертирів не приймаємо!

— Отець, заспокойтеся, — втрутився прес-секретар. — Він зі мною.

— Тоді інша справа! — Редактор хоч і був добряче п’яний, але пам’ятав, що з годувальником конфліктувати не можна. — За чим затримка? — Змінив він тему. — Наливай! Тост! Тост! — З викинутою вбік правицею редактор був чимось схожий на карикатурного вождя третього рейху з плакатів «Вікон РОСТА». Так само невеликий на зріст, такі ж мініатюрні вусики. Тільки аж занадто вже затовстий. — Ша! Римський сенат сказав!..

Що сказав Римський сенат, учасники застілля так і не довідались. Бо великий трибун раптом почав лаяти університетську освіту, заявляючи, що лише той справжній журналіст, хто, як він, закінчив короткострокові редакторські курси при вищій комсомольській школі в Москві. А після чарки, так і не дотягнувшись рукою до закуски, раптом, як безформна інертна маса, сповз на підлогу.

Поки Шапочка з Грабовським волокли редактора до його кабінету, висаджували й вкладали на диван, кореспондент Сашко із новеньких, встиг збігати в гастроном і поповнити запаси спиртного. Що ж до закуски, то на неї ніхто не звертав уваги. Заїдали кавуном…

На ранок Петренко з Грабовським почувалися гірше, ніж перепущена через коняку солома.

— Вискочимо на каву, — подав ідею шеф.

— Ліпше по пивку, — запропонував Грабовський, у якого після вчорашнього розламувалася навпіл голова. Адже спілкування з редакційним спонсором завершилось майже опівночі горілкою під морозиво. «А тепер бігом додому, щоб не розвезло», — кинув він товариству, зупиняючи таксі. Та порада впала на неродючий ґрунт. Грошей на таксі не було. Тож добиралися громадським транспортом. Як саме? Про це сьогодні вони можуть лише здогадуватись. Не даремно ж кажуть, що коли вранці не соромно за вчорашнє, — п’янка не вдалася. Їм було соромно. Настільки соромно, що навіть не могли пригадати, за що й перед ким.

Той сором вони заливали холодним пивом у барі посеред фонтану, що в скверику навпроти міністерського офісу. Але приємна прохолода ззовні, що доповнювалася майже крижаним пивом зсередини, врятувала ненадовго. Треба було йти до праці.