Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби - Антін Щегельський

жіночим голосом називає номер. Роман Михайлович брався за слухавку лише після того, як прослухає інформацію. А на небажані дзвінки доводилось відповідати підлеглим. Мовляв, шеф десь у керівництва, на виїзді тощо. І це не було великим перебільшенням, бо чимало часу Грищенко таки проводив на виїздах або в керівництва. За день встигав не лише переговорити по телефону з десятками друзів, знайомих та їхніх протеже, але ще й побувати у справах останніх в кількох судах і прокуратурах, переговорити з суддями та обвинувачами. Справлялося враження, ніби усе судочинство держави проходило через його кабінет. І судило воно завжди так, як того бажав Роман Грищенко.

Сьогодні директор департаменту запізнювався. Десь, мабуть, застряг у ранковому заторі. А тут, як на лихо, аж тричі протягом півгодини телефонували з першої приймальні. Вчетверте секретарка міністра пробилася крізь какофонію коротких гудків саме в той момент, коли захеканий і спітнілий Роман Михайлович влетів у кабінет.

— Так. Так. Зараз будемо, — тоном підлеглого, який завинив перед начальством, говорив у мікрофон старший радник юстиції. А потім до нас:

— Ходімо. Міністр хоче особисто познайомитися з вами.

І непримиренність має свою ціну

Першим на ясні очі запросили керівника відділу Петренка. А хвилин за п’ять настала черга Грабовського.

У глибині величезного кабінету на третьому поверсі старовинного особняка цукрозаводчика Терещенка за супермодним офісним столом губився у високому шкіряному кріслі-дзиглику худорлявий, невисокого зросту чоловічок. Його напівлиса голова за формою нагадувала продовгувату, перевернуту хвостиком донизу грушу, на маківці якої стирчало ріденьке суцвіття каштанового волосся з ледь помітними прожилками сивини. З-під ріденьких брів, що кущилися по низу возвишеного лисиною чола, зирили маленькі свинячі очиці.

Колись він був непримиренним борцем за справедливість. Навіть очолював тимчасову парламентську комісію, що розслідувала резонансне вбивство відомого журналіста, який добряче насолив президенту та його оточенню. Робота в комісії давала можливість їздити у відрядження по закордонах, що він успішно й робив, без зайвих зусиль наживаючи політичний капітал вітчизняного та іноземного розливу.

А що всяка непримиренність має свою ціну, то, потерпівши поразку на чергових парламентських виборах, він поміняв свою тверду позицію на м’яке міністерське крісло.

Правда, в його душі все ще боролися порядність та вірнопідданість. Хоча все частіше верх брала остання.

— Я запросив вас, щоб познайомитися поближче, — тихо промовив він і простягнув для потиску теплу пухкеньку руку. — Як вам працюється?

— Ніяк не звикну до щоденних авралів. Чомусь начальство завжди згадує про термінову роботу у другій половині дня. Поки зберемо по департаментах потрібні матеріали, на їх опрацювання й написання анонсів та прес-релізів не вистачає часу. Доводиться чи не щодня засиджуватися до пізнього вечора. А тут ще обробка даних по конституційній реформі…

— Більше не переймайтеся такими дрібницями. Я не з тих, хто забиває цвяхи ноутбуком. Пам’ятаю вас ще по публікаціях у «Вечірній столиці».

Нагадування про газету Миколиної юності приємно полоскотало самолюбство. Як давно те було! Якими вони були тоді молодими й наївними. Їх знало все місто. Їх читали. Їм вірили. Та само, як і вони щиро вірили в те, що покінчивши з комуністичним минулим і здобувши незалежність, Україна розквітне як одна з найбагатших європейських держав. Тільки де той добробут, де багатство, про яке вони мріяли і яке прогнозували економісти-романтики? Розтягли. Грубо і тривіально. Столичні вечірочники чи не найпершими в Україні почали розхитувати і руйнувати систему. Засліплені вірою в прекрасне майбутнє, навіть не помічали комсомольських і компартійних мародерів та стерв’ятників, які йшли позаду, підбираючи трофеї їхніх перемог. І якщо журналісти так і залишилися голодранцями, то компартійні командос, примноживши стократ те, що тоді погано лежало, стали сьогодні господарями країни й життя.

— Я хочу запропонувати роботу, яка відповідатиме вашій кваліфікації, — вів далі міністр. — Як тільки закінчите обробляти матеріали по конституційній реформі, починайте знайомитись із департаментами й готуйте цікаві читабельні матеріали про їхню діяльність. Ну і, зрозуміло, перед тим, як віддавати у пресу чи розміщувати на сайті, знайомте мене з текстами. Скидатимете на мою електронну адресу. Згода?

— Але ж у нас досі немає на чому працювати, — скрушно мовив Грабовський. — На увесь департамент один старенький комп’ютер, до якого треба займати чергу. Ні тобі електронної пошти, ні Інтернету.

— Сьогодні ж буде вам персональний комп’ютер. Ще проблеми є? Тоді до праці. А прес-релізи писатимуть Петренко з дівчатами.

Про всесильного ґазду

Не встигли вони повернутися у відділ, як системні інженери на чолі з директором департаменту інформатизації Іваном Гикавкою у супроводі Лаврентія Павловича Ґазди приперли новенький комп’ютер і встановили на Миколиному робочому столі.

— А де колонки? — поцікавився Грабовський.

— Що, музику слухати? — запитав колишній полковник КДБ Ґазда. — У нас це не вітається.

— Диктофонні записи розшифровувати, — пояснив Грабовський. — Міністр обіцяв, що мене забезпечать усім необхідним для роботи. До речі, а коли буде цифровий диктофон?

— Візьміть один у Софії Борисівни. Скажете, що я так велів.

Тут доречно сказати, що до виходу на пенсію полковник КДБ Лаврентій Павлович завідував департаментом режиму міністерства. Контролював доступ до секретної інформації, стежив за лояльністю співробітників, тощо. Якось непомітно, ніби те сталося само по собі, Ґазда став чи не найголовнішою фігурою в міністерстві. Без погодження з ним не приймали людей на роботу й не призначали на вищі посади…

Сьогодні він скромний радник міністра з господарчих питань або просто завгосп. Посада скромненька, але досить впливова. Навіть з того, як прес-секретар міністра беззаперечно віддала диктофон і все необхідне начиння до нього, Грабовський зрозумів, що з Лаврентієм Павловичем у цих стінах рахуються майже так само, як і з самим міністром. Аж тепер до нього дійшло, чому заявки на оргтехніку і все інше, необхідне для роботи, підписані держсекретарем, вже майже місяць залишаються не задоволеними. Уся справа в особливому статусі Лаврентія Павловича та його симпатіях і антипатіях.

Що з підлеглого візьмеш, крім аналізу!