Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби - Антін Щегельський
У міністерстві пан Чаплинський прославився як демократ, до якого можна було запросто підступитися, попросити поради чи допомоги. До роботи не присікувався, хоч за її результати питав суворо.
— Чим ви займаєтеся? — поцікавився він у Грабовського.
— Закінчую розшифровку записів підсумкового засідання робочої групи з конституційної реформи. А ще за дорученням міністра продовжую знайомитись з роботою департаментів.
— А що пишете?
— Інтерв’ю з уповноваженим у справах дотримання Конвенції про захист прав людини Валерієм Логвином.
— Гаразд. Тільки постарайтеся цього місяці написати ще щось цікаве.
— А ви над чим працюєте? — запитав у начальника відділу Петренка.
— Зараз готую прес-реліз до післязавтрашньої науково-практичної конференції з питань конституційного устрою держави. А взагалі разом з керівництвом департаментів кадрової роботи та стратегічного планування розробляємо посадові інструкції для нашого підрозділу.
— Гаразд. Матеріали по конференції покажете мені. А щодо розподілу обов’язків, то співпрацюйте у цьому питанні з Софією Борисівною.
С. Б., яка розсілася в кріслі так, що з-під куценької спіднички було видно нижню білизну, задоволено всміхнулася. Видно істерика, яку вона влаштувала міністрові, почала приносити бажані плоди.
— Після наради занесете мені свої напрацювання по посадових інструкціях, — вдаючи великого начальника наказала вона Петренку.
Той невдоволено фиркнув.
— У мене до всіх вас єдине прохання, — примирливим тоном мовив держсекретар. — Ми маємо робити спільну справу. Тож перестаньте чубитись. Бо за конфлікти каратиму всіх без розбору.
Перший раз без зауваженьУже давно Грабовський не працював так легко і з таким задоволенням. Воно й не дивно, адже тема Європейського суду з прав людини сама по собі досить цікава. Скажіть, чи багато ви знаєте про те, хто, коли і за якої умови може шукати захисту й справедливості у цій міжнародній судовій інстанції? Грабовський також мало що знав, поки не порозмовляв з уповноваженим у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Валерієм Логвином. А що той виявився людиною досить цікавою й ерудованою, то й інтерв’ю виходило на славу. Пан уповноважений вільно, не задумуючись, оперував іменами і датами, назвами документів, цифрами і фактами. Про кожну справу, яку Європейський суд з прав людини визнав прийнятною до розгляду, розповідав так, ніби щойно закінчив вивчати її у найдрібніших деталях.
Розшифрувавши диктофонний запис та відредагувавши готове інтерв’ю, Антон спочатку дав почитати текст Валерію Логвину, а потім відіслав на погодження міністру. У відповідь на послання Грабовський отримав електронною поштою коротеньке: «Так!». Те означало, що текст схвалено і його можна сміливо оприлюднювати в пресі та на сайті Міністерства справедливості.
Приходить влада і відходить, а їсти хочеться щодняДва дні поспіль в одному із найпрестижніших заміських санаторіїв світила вітчизняної науки в царині права та державного будівництва, разом із чималим кагалом зарубіжних гостей читали доповіді, обговорювали їх та дискутували на тему конституційного устрою держави. Всі відзначали, що чинна Конституція України визнана міжнародною спільнотою найдемократичнішою й найкращою на континенті. Однак майже кожен доповідач так чи інакше підводив до того, що її треба якщо не міняти, то бодай вдосконалювати. Бо у нинішній редакції Конституція вже не відповідає вимогам сьогодення. Говорили серйозно. Та й слухали промовців з розумним виглядом. Хоч кожен із присутніх розумів, що реформа затіяна з єдиною метою: аби чинний президент та його найближче оточення могли утриматися на плаву навіть після того, як влада в державі перейде в інші руки. Але коли ще ті вибори, а їсти кортить щодня! Тож професори, члени-кореспонденти і навіть академіки усіх причетних до питань державного будівництва інституцій вправлялися у словоблудді на тему Конституції. Щоправда, у деяких виступах звучали нотки несхвалення затіяних реформ, а окремі промовці відверто виступали «проти». Більшість же висловлювалась «за».
Василь Петренко, якому випала честь брати участь у тій конференції й висвітлювати цю подію, оперативно підготував для поширення в пресі та розміщення на сайті звіт. Як те водиться в державних структурах, основну увагу він приділив промові свого куратора — державного секретаря Віталія Чаплинського. Стисло виклав основні положення його виступу, подав всю наведену ним статистику нібито всенародного обговорення президентських ініціатив. Задовго до вечора погоджений з держсекретарем звіт вже «висів» на міністерському сайті.
Петренко почувався іменинником. Подумати тільки! Вперше за увесь час роботи в міністерстві до нього не було претензій з боку начальства. Матеріал про конференцію пройшов погодження без жодного зауваження чи правки. Більше того, держсекретар навіть похвалив Петренка за оперативність.
Але свято тривало недовго. Несподівано, як грім серед ясного неба, пролунав телефонний дзвінок. Грищенко, який вхопив слухавку, почувши знайомий голос, притьмом, як ошпарений, тицьнув її Петренку.
— Вас. Міністр!
Дійсно телефонував міністр. З того, що телефонував сам особисто, а не через секретарку, як те було заведено, можна було зрозуміти, що сталось щось дуже серйозне.
— Василю Григоровичу, хто готував звіт із сьогоднішньої конференції? — Крижаним тоном запитав міністр.
— Я, — озвався Петренко.
— Тоді поясніть, звідки ви взяли цифри, наведені в інформації на сайті? — У голосі міністра бринів метал.
— Із доповіді держсекретаря на конференції. До речі, саме з ним я погоджував остаточний текст звіту. У Віталія Станіславовича не було жодних претензій чи зауважень ні до цифр, ні до тексту, лепетав начальник відділу.
— Негайно зв’яжіться з сайтом і