Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Місто лежало в невеликій мальовничій долині, обличчям повернене до океану, а спиною до гір, що становили ніби його природний захист. Захист від чого? Ніхто не знає. Просто люди звикли відгороджу ватися від світу ровами, палісадами, фортечними мурами, а найкраще — горами. Затишно, як дитині в сповитку. І ніхто не думає, що в горах можуть приховуватися загрози й небезпеки, а в Санта-Барбарі, мабуть, не зважали на те, що в довколишніх горах не тільки ранчо президента Сполучених Штатів, але й закрита приватна клініка для наркоманів, і таємнича організація ТЕМПО, яка працює над військовими і політичними проблемами, виконуючи урядові замовлення, тобто плануючи нові війни.

Центр вивчення демократичних інституцій теж був у горах, над Санта-Барбарою, містився у великій білій будівлі (якийсь греко-іспанський стиль, чи що), званій «Ель Парфенон».

Лукас був там ще студентом, тоді дивився на світ з погляду баскетболіста і йому здалося, що люди, зібрані в тому Центрі, страждають якоюсь особливою формою безумства: вони намагаються змінити світ з допомогою слів.

Суть діяльності Центру — діалог. Щодня об 11 годині ранку Роберт Хатчінс дзвонить у звичайний шкільний дзвінок, і всі збираються у великій кімнаті в центрі будівлі за просторим чотирикутним столом під зеленим сукном. Це так звані «зустрічі великого столу», на які запрошуються, крім співробітників Центру, також сторонні, починаючи від місцевих учнів до всесвітньовідомих учених. Кожен намагається проголошувати промови, ніхто нікого не слухає. Говорять про все. Про дно морів і океанів, про революцію в біології, про генетичне експериментування і селекцію, про законодавче регулювання науки, про потребу ввести до конституції положення про право людини на довколишнє середовище, що передбачатиме і біологічні права, наприклад, свободу від генетичних маніпуляцій і психохірургії. Центр не укладає контрактів, не веде прибуткових розробок, не користується асигнуваннями федеральних органів, основне джерело його прибутків — пожертвування від приватних осіб і гонорари за публікації, які часом мають скандальну славу. Скажімо: «Кібернетизація: мовчазне завоювання — страшна картина майбутнього автоматизації».

Тоді Лукас послухав про все це і забув з типово молодіжною легковажністю, але тепер, несподівано опинившись у Санта-Барбарі, все пригадав і навіть здивувався: чому він піддався гіпнозу східних очей міс Суміти і наосліп кинувся в чіпкі обійми фонду «їмансипейшн», а не звернувся одразу до цих незалежних демократичних хлопців з Центру вивчення демократичних свобод? Може, хотів спробувати, як то почуває себе людина, ставши жертвою психофізичних маніпуляцій?

Хатчінс одразу впізнав Лукаса.

— Безслідний Лукас? Хелло! — без здивування, так ніби вони бачилися вчора, привітався він.

— Хелло, — мляво потиснув йому руку Лукас.

— Ти тут з командою?

— Яку ти маєш на увазі команду? Коли піратів з XVII століття, то ці незабаром нагрянуть. Можуть добратися й до вас.

— Я серйозно, — сказав Хатчінс.

— І я серйозно. На якому ти світі живеш? Не бачиш, який у мене вигляд? Чи ти вважаєш, що чоловік може стукати по м’ячу до ста років.

— Тобі до ста ще далеко.

— До едему ще далі. З грою я покінчив. Зацікавився наукою.

— Це прекрасно.

— Наслідки виявилися сумні.

— Це погано.

— Ще гірше: я попав у лабети до якихось темних типів з приватного фонду.

— Це вже просто катастрофа, — зітхнув Хатчінс.

— Ось я й подумав: чи не міг би я приткнутися тут?

— Ти маєш на увазі наш Центр?

— Саме це. Проблема, над якою я сушу голову, може вам сподобатися. Інтелектосфера. Спроба фізично-біологічним шляхом підняти розумовий потенціал людства,

— Це позитивна програма.

— Мабуть, що так.

— А ми працюємо тільки над негативними. Ми виявляємо ті чи інші загрози і пропонуємо шляхи їхнього усунення.

— Зробити людство розумнішим — хіба це не шлях для усунення всіх загроз?

Хатчінс потер підборіддя.

— Це щось занадто грандіозне, щоб його сприймати всерйоз.

— Сприймай як наукову фантастику!

— Може, ненаукову?

— Як тобі сподобається. Але я міг би тут у вас приткнутися?

Хатчінс знову тер підборіддя.

— Бачиш, у нас принцип: до нас ніхто не приїздить без запрошення. Спершу ми запрошуємо, тоді людина приїздить.

— Ну, а я вже приїхав.

— Але ж тебе не запрошували.

— То запросіть!

— Це не так просто. Треба поговорити з президентом Центру Гаррі Ешмаром.

— Ти міг би це зробити?

— Я можу, але обіцяти? — Хатчінс розвів руками.

— Мені чомусь здавалося, що за мою ідею вхопиться весь світ, — невесело усміхнувся Лукас, — тепер тільки починаю осягати межі своєї наївності. Мабуть, ця наївність загнала мене аж сюди, до вашого «Ель Парфенону».

— Можливо, нам щось вдасться для тебе зробити, — заспокоїв його Хатчінс, — ти де зупинився, як тебе знайти?

Лукас сказав і попрощався, не маючи особливої надії ще раз побачити Хатчінса і цю спокійну будівлю в горах.

Він спустився вниз до бухти, поставив машину під пальмами, а сам пішов на широкий дощаний пірс. Це місто багатих людей, попри незграбну будівлю банку і не дуже привабливий муніципалітет, могло собі дозволити потратитися і на розкішні готелі, і на збереження іспанського кварталу сімнадцятого століття, і на екзотичний ресторан «Еспанья», де можна було з’їсти черепаховий суп і каліфорнійського краба, запеченого в горщечку, і, зрештою, на цей пірс, зовсім не схожий на споруди, знані під цим іменем в інших місцях. Розкидистий, з безліччю розгалужень, широкий, мов бульвар під пальмами, забудований якимись хатками, ресторанчиками, будиночками невідомого призначення, пірс був ніби самостійним містечком на палях посеред круглої океанської затоки, там було місце для матросів і рибалок, для пасажирів рейсових теплоходів і власників яхт, для закоханих і самотніх емеритів, для кандидатів у самогубці і найнестримніших фантазерів. До кого міг залічити себе Лукас?

Він вибрав далекий боковий виріжок, сів на