Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

Коли виходили з літака, Лукас не пішов у загальному потоці пасажирів, які прямували до ядра аеропорту, а завернув одразу в протилежний бік, опинившись у негустому табунці людей, що купчилися біля сусіднього посадочного отвору. Був надто високий серед цих незнайомих людей і надто чужий їм. Не заховаєшся, не замаскуєшся. Та він і не пробував цього робити. Діяв швидко, не роздумуючи, керуючись тільки інстинктом самозбереження, натхненням відчаю і великою вірою у свою майже геніальну безслідність. Він опинився біля молодої чорношкірої жінки, з чорним дитинчам на руках, а до того ж — ще й з важезною великою торбою на плечі.

— Дозвольте я поможу вам, місіс, — тихо сказав Лукас, беручи собі на руки дитину. Це був хлопчик, і йому, видно, страшенно сподобалося, що цей височенний містер загорнув його в свої могутні обійми. Хлопчик пхнув Лукаса в груди чорненьким тугим кулачком і щасливо засміявся. Його мати не встигла ще нічого сказати, бо людський потік доніс її до входу на трап, де дві у ні формовані контролерки відбирали в пасажирів талони на посадку. Лукас проринув між ними попереду хлопчикової матері, махнувши рукою собі через плече, мовляв, його талон десь там. В літаку він підождав, поки сяде його мимовільна супутниця, хотів подати їй дитину, але хлопчик не хотів відриватися від нього, тоді Лукас спитав:

— Ви не заперечуватимете, коли я сяду біля вас?

— Будь ласка, сідайте.

— Мене звуть Лукас.

— Я — Джейн. А мого сина звуть Чарльз.

— Серйозне ім’я. Я знав одного великого чоловіка, який звався так само.

Лукас вгніздився в крісло, з тривогою стежив за тим, як займають свої місця пасажири. Коли хтось має квиток саме на це місце, доведеться відмовитися від несподіваного притулку біля цієї симпатичної чорної леді. А що коли взагалі не буде жодного вільного місця і його, як безбілетника, з ганьбою виженуть з літака?

Лукасові пощастило. Салон заповнився тільки, наполовину, хлопчик на руках створював ілюзію добропорядності, контролерки, мабуть, не зауважили, що хтось там проник у літак без талона, принаймні Лукаса ніхто не турбував, до того ж старенький «боїнг-737» задеренчав турбінами і рушив у напрямку зльотної смуги.

— Куди цей літак? — нахилившись до вуха Джейн, спитав Лукас.

— А ви що — не знаєте? — здивувалася вона.

— Уявіть собі.

— Як же так?

— Я навіть без квитка.

Вона злякалася за нього ще дужче, ніж він сам.

— Це ж страшно небезпечно!

— Ще небезпечніше було б залишитися там, — махнув у напрямку будівлі аеропорту Лукас. — Я щойно прилетів і мене хотіли схопити.

— Вас переслідують? — тепер вона була його спільницею навіки.

Страх від переслідувань жив у її крові, в історії її народу, вона знала, що це таке, тож коли б могла, то затулила Лукаса від цілого світу. Вона швидко сказала:

— Не бійтесь, я вас не видам нізащо!

— Саме тому я й підійшов до вас, — усміхнувся Лукас.

— Тихше, будь ласка, вас можуть почути.

— Тепер уже не страшно. Ми куди летимо?

«Боїнг» розганявся по бетонній смузі, от-от мав знятися в повітря.

— В Санта-Барбару.

— От і прекрасно! Давно там не був. Колись зупинявся в готелі «Мірамар». Чудо! Ви знаєте «Мірамар»?

— Мені трохи далі від Санта-Барбари. Автобусом.

— Ну, а я в «Мірамар». Чарльз, хочеш зі мною? Завтра ми пішли б на пірс ловити рибу.

— Він ще малий і не розуміє.

Літак пробився в надхмар’я, стюардеси пропонували напої, готувалися нагодувати пасажирів сніданком. Малий Чарльз белькотів щось нерозбірливе. Джейн пояснила:

— Він турбується, щоб ви теж снідали з нами.

— Дякую, Чарльз. Я постараюсь поснідати, щоб мати якомога більше сили. І ти теж повинен добре їсти, коли хочеш бути дужим. Ти хочеш мати багато сили?

У малого горіли від захвату чорні круглі оченята. Лукас мимоволі подумав: чому він не отакий маленький чорний хлопчик?

Аеродром у Санта-Барбарі був провінціальний, домашній якийсь, чи що. З «боїнга» сходили по металевій драбинці просто на спалену сонцем траву. Будівля аеродрому нагадувала мексиканську гасієнду. Червона черепиця, відкрита галерея, щось ніби паті о. Лукас рвався до телефону, щоб дзвонити до Фріско й розшукувати Пат, але довелося махнути рукою. В цьому сонному царстві, мабуть, проіржавіли й телефонні проводи. Подзвонить уже з готелю.

До міста він добрався в мікробусикові. Коли назвав водієві «Мірамар», той здивувався: до такого готелю пасажири мікробуса ніколи не їздили.

— Не переймайся занадто, — заспокоїв його Лукас. Вигляд він мав справді не для дорогих готелів. Хоч перед тим, як поїхати з плантації, виправ свої джинси, а в Майамі купив нову сорочку, деякої пошарпаності позбутися не вдалося. Пат, ясна річ, була б у захваті, бо її просто нудило від напрасованих людей, але Пат немає і нічого немає, крім безпритульності й гоніння.

Мікробус котився понад океаном. Дорога під пальмами, зелені газони, розквітла бегонія, чепурні, мов з поштових листівок, будинки людей середнього і трохи вище, ніж середнього, достатку.

Готель «Мірамар» втулився між шосе і вузькою смужкою океанського пляжу. Між океаном і готелем пролягала, здавалося б, непереборна перешкода: лінія трансконтинентальної залізниці, поїзди між двома океанами — Пацифіком і Атлантичним — з інтервалом у три-п’ять хвилин сто вагонів по сто тонн кожний, залізний перестук коліс, зітхають рейки, вгинається земля, рветься на шмаття простір, для людини — ні місця, ні спокою. А «Мірамар» став так, ніби був там вічно. Вигнувся, повторюючи вигин сталевих рейок, довгим невисоким корпусом, затулився від шосе широколистими банановими деревами, пустив уздовж номерів відкриті тераси, які з одного боку збігали сходами до ресторану, а з другого — до неглибокого тунелю, що виводив просто на пляж. Лукас жив у цьому готелі вже двічі. Вони приїздили пограти