Три мушкетери - Олександр Дюма

— Але мені здається, що я впізнаю почерк, — відповів Д'Артаньян.

— Почерк можна й підробити, — вів далі Атос — О шостій чи о сьомій годині вечора в таку пору року Шайотська дорога зовсім безлюдна; їхати туди однаково, що піти на прогулянку до лісу Бонді.

— А що, як ми поїдемо разом? — спитав Д'Артаньян. — Хай йому біс! Адже не проковтнуть нас усіх чотирьох одразу; та ще з чотирма слугами, та з кіньми, та зі зброєю…

— До того ж це була б слушна нагода показати наше спорядження, — докинув Портос.

— Якщо це справді пише жінка, — заперечив Араміс, — і якщо ця жінка не хоче, аби її бачили, ви скомпрометуєте її, Д'Артаньяне, затямте собі. Такий вчинок не гідний дворянина.

— Ми залишимось позаду, — сказав Портос, — а Д'Артаньян поїде до карети сам.

— Так-то воно так, але з карети, яка мчить на повному ходу, дуже легко вистрілити з пістолета.

— Ба! — мовив Д'Артаньян. — Куля може не влучити. А ми тим часом наздоженемо карету й переб'ємо всіх, хто в ній сидітиме. Все-таки кількома ворогами буде менше.

— Він каже правду, — погодився Портос — Я за бійку: треба, зрештою, випробувати нашу зброю.

— Що ж, дозволимо собі таку втіху, — озвався Араміс своїм звичним лагідним і недбалим тоном.

— Як хочете, — сказав Атос.

— Панове, вже пів на п'яту, — зауважив Д'Артаньян. — Ми ледве встигнемо до шостої години на Шайотську дорогу.

— Крім того, якщо ми виїдемо надто пізно, — докинув Портос, — нас ніхто не побачить, а це було б дуже прикро. Отож лаштуймося в путь, панове!

— А ви ж забули про другий лист, — спинив їх Атос — Судячи з печатки, він, здається мені, заслуговує на те, щоб його розпечатали: признаюся, мій любий Д'Артаньяне, мене він турбує куди більше, ніж та записка, яку ви непомітно сховали в себе на грудях.

Д'Артаньян зашарівся.

— Гаразд, панове, — сказав юнак, — подивімося, чого хоче від мене його високопреосвященство.

Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:

«Пана Д'Артаньяна, королівського гвардійця роти Дезессара, запрошують сьогодні на восьму годину вечора до палацу кардинала.

Ля Удиньєр, капітан гвардії».

— Ти ба! — мовив Атос — Оце побачення далеко небезпечніше, ніж перше.

— Я піду на друге, побувавши на першому, — відповів Д'Артаньян. — Одне призначено на сьому годину, друге на восьму; часу вистачить на обидва.

— Гм… А я б не пішов, — озвався Араміс — Вихований кавалер не може не піти на побачення, призначене дамою; але завбачливий дворянин завжди може знайти виправдання, щоб не з'явитися до його високопреосвященства, надто коли в нього є підстави вважати, що його запрошено зовсім не з люб'язності.

— Я згоден з Арамісом, — кивнув головою Портос.

— Панове, — відповів Д'Артаньян, — я вже одного разу дістав через пана де Кавуа таке запрошення від його високопреосвященства. Я знехтував його — і наступного дня зі мною скоїлося велике нещастя! Зникла Констанція. То ж хай буде, що буде, але я піду.

— Якщо ви так твердо вирішили — йдіть, — сказав Атос

— А Бастилія? — спитав Араміс.

— Байдуже! Ви визволите мене звідти, — зауважив Д'Артаньян.

— Безперечно, — відповіли Араміс і Портос так упевнено, наче це було само собою зрозуміло. — Звичайно, ми визволимо вас звідти.

Але післязавтра нам треба вирушати в похід, отже, було б краще, якби ви не лізли в Бастилію.

— Зробімо краще так, — мовив Атос — Не спускатимемо з нього очей весь вечір, і коли він піде в палац до кардинала, кожен з нас, узявши ще троє мушкетерів на підмогу, стане біля кожного виходу й чатуватиме. Якщо звідти виїде підозріла карета із заґратованими віконцями, ми нападемо на неї. Давненько ми вже не скубли пір'ячка гвардійцям пана кардинала, і пан де Тревіль, мабуть, гадає, що ми мертві.

— Їй-же право, Атосе, ви створені бути полководцем! — вигукнув Араміс — Що ви скажете про цей план, панове?

— Він просто чудовий! — разом відповіли молоді люди.

— Отже, — сказав Портос, — я біжу до казарм попередити товаришів, щоб вони були готові на восьму годину. Ми зустрінемося з ними всіма на площі перед палацом кардинала. Тим часом ви накажете слугам осідлати наших коней.

— Але в мене немає коня, — зауважив Д'Артаньян. — Правда, я міг би послати по коня до пана де Тревіля.

— Це ні до чого, — мовив Араміс, — ви можете взяти якогось з моїх.

— Скільки ж їх у вас? — спитав Д'Артаньян.

— Троє, — усміхаючись, відповів Араміс.

— Друже мій! — обізвався Атос — Я певен — кіньми ви забезпечені краще, ніж усі поети Франції та Наварри.

— Любий Арамісе, вам, мабуть, і самому невтямки, що робити з' трьома кіньми. Я просто не розумію, навіщо ви купили відразу трьох.

— Ні, третього коня мені привів сьогодні вранці якийсь слуга без лівреї. Він не схотів сказати, в кого служить, а тільки торочив, що має наказ од свого пана…

— Або від своєї пані, — перебив Д'Артаньян.

— Це однаковісінько, — сказав Араміс, зашарівшися. — Отже, слуга торочив, що має наказ од своєї пані привести мені коня й не казати, від кого саме.

— Такі речі трапляються тільки з поетами, — поважно мовив Атос.

— Ну, то давайте вирішувати. Якого коня берете ви: купленого чи подарованого? — спитав Д'Артаньян.

— Звичайно, подарованого; ви самі розумієте, Д'Артаньяне, що я не можу образити…

— Невідомого дарувальника, — підхопив Д'Артаньян.

— Або таємничу дарувальницю, — докинув слівце Атос.

— То куплений кінь вам уже не потрібен?

— Авжеж.

— Ви самі його вибирали?

— І до того ж якнайстаранніше; хто не знає, що безпека вершника майже завжди залежить від його коня!

— Так відступіть його мені за ту ціну, яку заплатили за нього.

— Я й сам збирався запропонувати його вам, любий Д'Артаньяне, і ви зможете віддати мені цей дріб'язок у будь-який зручний для вас час.

— Скільки ви заплатили за коня?

— Вісімсот ліврів.

— Ось вам сорок подвійних пістолів, любий друже, — сказав Д'Артаньян, виймаючи з кишені гроші. — Я знаю: саме такою монетою вам платять за ваші поеми.

— То ви багаті? — здивовано спитав Араміс.

— Багатий, дуже багатий, мій друже!

І Д'Артаньян забряжчав у кишені пістолями.

— Нехай Планше віднесе ваше сідло до мушкетерських казарм, і вам приведуть вашого коня разом з нашими.

— Чудово. Тільки незабаром уже п'ята година, і нам треба поспішати.

За чверть години