Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Якщо так, то я гадаю, їх туди заманили іспанці. Я впевнений, що в тій шлюпці були не англійці, мовив Томас.

Він біг поруч з конем Кастелла, тримаючись за стремено.

Кастелл нічого не відповів. Пітер голосно зітхнув, він теж був упевнений, що це справа рук іспанців.

Через годину, коли вже світало, вони піднімалися на борт “Маргарет”, якраз у той момент, коли на судні вибирали якір. Розмова з капітаном “Маргарет” Джекобом Смітом підтвердила їхні найгірші побоювання. Жодна шлюпка не залишала судна, ні Маргарет, ні Бетті тут не з’являлися. Але годин шість тому повз них пропливла іспанська каравела “Сан-Антоніо”, яка стояла вище від них за течією. Більше того, два човнярі, які привозили на “Маргарет” свіже м’ясо, розповіли, що, коли вони привезли на “Сан-Антоніо” трьох овець і домашню птицю, якраз перед відплиттям, вони бачили, як дві високі жінки піднімалися по трапу, і чули, як одна з них сказала по-англійськи: “Проведіть мене до батька”.

Тепер вони знали всю правду і дивилися один на одного, онімівши з відчаю. Першим знайшов у собі сили, щоб заговорити, Пітер.

— Я повинен їхати до Іспнії — розшукати свою наречену, — неквапом сказав він, — якщо вона жива, і вбити викрадача, їдьте додому, містере Кастелл.

— Мій дім там, де моя дочка! — сердито озвався Кастелл. — Я теж їду.

— В Іспанії на вас може чатувати небезпека, якщо ми взагалі туди дістанемось, — багатозначно зауважив Пітер.

— Навіть якби там був вхід у пекло, я все одно поїду, — вперто заявив Кастелл, — чому б і мені не пополювати на диявола?

— Ми зробимо це вдвох, — мовив Пітер і подав Кастеллу руку.

Це була клятва батька й коханого їхати за тою, яка була для них усім, доти, поки смерть не обірве їхні пошуки.

Трохи подумавши, Кастелл наказав зібрати всю команду на палубі. Коли матроси на чолі з офіцерами та слуги, що оточували Пітера, зібралися, Кастелл звернувся до них. Промова його була коротка. Він розповів про підступне викрадення і заявив, що має намір разом з Пітером Брумом, у якого вкрали наречену, — сьогодні вона була б уже ого дружиною, — переслідувати викрадачів. З допомогою господа бога вони сподіваються врятувати Маргарет та Бетті. Кастелл додав: він добре розуміє, що цей захід небезпечний, оскільки справа може дійти до сутички, а він не хоче вимагати від будь-кого, щоб хтось ризикував своїм життям всупереч своєму бажанню, тим більше що вони наймалися для торговельного плавання, а не для бою. Тим, хто погодиться піти за ним, він обіцяє в разі щасливого закінчення подвійну платню та подарунок і готовий дати їм у цьому розписку. Ті, хто не хоче, повинні зараз же залишити судно.

Коли Кастелл закінчив, матроси — їх було близько тридцти чоловік — порадились між собою та з капітаном Джекобом Смітом, відважною людиною років п’ятдесяти, і заявили, що вони погоджуються на пропозицію. Відмовився лише один — молодий хлопець, який нещодавно одружився. Решта заприсягалися, що вони доведуть цю справу до кінця, щасливого чи нещасливого, тому що всі вони англійці й не люблять іспанців. А від зухвалості д’Агвілара в них закипала кров. Окрім того, з дванадцяти слуг, які прискакали з Кастеллом із Лондона, шість чоловік, хоча вони майже всі були моряками, попросились, аби їх теж узяли, бо вони люблять Маргарет, свого хазяїна і Пітера. Було вирішено взяти їх. Інших шістьох слуг одправили на берег, наказавши відвезти листи Кастелла до його друзів, агентів і прикажчиків. У цих листах Кастелл доручав їм на час відсутності піклуватися його справами, землями та будинками. Крім того, вони повезли з собою короткий заповіт, підписаний Кастеллом і належним чином засвідчений, де він залишав усе своє майно, в тому числі й прибутки від незавершених угод, а також майно, не включене до заповіту, Маргарет і Пітеру, або тому з них, хто залишиться живий, або їхнім спадкоємцям. Якщо ж таких не виявиться, то все своє багатство він заповідав на влаштування лікарень для бідних.

Після цього ті, хто залишався, попрощалися з товаришами й сумні попливли на берег. Одразу ж було піднято якір, і свіжий ранковий вітер наповнив вітрила “Маргарет”.

О десятій годині вони щасливо пройшли Нор-Бенк і зустріли тут рибалок, які розповіли їм, що шість з чимось годин тому вони бачили, як “Сан-Антоніо” пройшла до виходу в Ла-Манш. При цьому вони помітили двох жінок, які стояли на палубі, тримаючись за руки, й пильно дивилися в бік берега. Тепер Кастелл і Пітер Брум упевнились, що помилки бути не могло. Щось змінити вони були безсилі, і їм, вимученим горем та шляхом, не залишалось нічого іншого, як попоїсти й піти в каюту спати.

Як тільки Пітер ліг, то відразу згадав, що саме в цей час він мав стояти в церкві поряд з Маргарет, яка тепер перебувала в руках іспанця, — і Пітер заприсягнувся страшною клятвою, що д’Агвілар сповна заплатить йому за ганьбу та страждання. І справді, якби його ворог міг цієї хвилини бачити обличчя Пітера, він би, напевне, здригнувся б — Пітер був не з тих, кому можна безкарно чинити зло; він не вмів прощати, та й образа, завдана йому, була надто жорстокою.

Упродовж чотирьох днів тримався попутний вітер, і “Маргарет” пливла по Ла-Маншу, сподіваючись наздогнати іспанця. Але “Сан-Антоніо” була швидка каравела, водотоннажністю двісті п’ятдесят тонн, з величезною кількістю вітрил — на ній було чотири щогли, — а “Маргарет”, хоч і була гарним судном, мала тільки дві щогли і не могла змагатися з “Сан-Антоніо”. А може, вони просто загубили “Сан-Антоніо” в морі…

На четвертий день, коли вони проминули Лізард77 і повзли досить повільно, гнані легким бризом, сторожовий матрос вигукнув, що бачить корабель, який потрапив у штиль. Пітер, котрий мав очі яструба, видерся на щоглу, щоб поглянути на невідомий корабель.