«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев
Адвокат Пославський. Я гадаю, що суду не цікаво слухати про чвари і гризню між гітлерівськими опричниками, про які з таким пафосом розповідає підсудна Рененкампф.
Головуючий. Суд сам вирішить, що йому цікаво, без допомоги адвоката Пославського. Розповідайте, підсудна Рененкампф.
Рененкампф. Я не сумніваюся, що Бадюк убив Фріснера за вказівкою полковника Улінгера чи майора фон Бюлова.
Адвокат Пославський. Я протестую!
Головуючий. Проти чого ви протестуєте? Підсудна відповідає, як вважає за потрібне, — це її право. Запитання до підсудного Бадюка. Ви мали які-небудь вказівки від керівників абвер-частини 115 про усунення Фріснера?
Бадюк. Це твердження підсудної Рененкампф я лишаю на її совісті. Та коли хтось і повірить її вигадкам, то й це ненабагато применшить те, що я зробив.
Прокурор. Набагато применшить, Бадюк. Товариші судді, прошу прилучити до справи цей документ. Це офіційне підтвердження Міністра Оборони СРСР про те, що і Оскар Германович Фріснер був кадровим радянським розвідником і в Сосновському виконував особливе завдання нашого командування…
Осінь випала сонячна, м’яка, майже весь жовтень був теплий і погожий. Для Наталі час збігав непомітно — його просто не вистачало. Не щодня можна було викроїти годину-другу, щоб посидіти на процесі Бадюка, Вукаловича, Рененкампф, Палія.
Якось у залі судового засідання вона побачила маму і в перерві підійшла до неї. Ірина Дмитрівна трималася бадьоро, а проте Наталя відчувала, що це дається їй нелегко.
Після смерті Савицького між ними встановилися колишні взаємини, теплоту і ніжність яких передають хіба що погляди та приторки рук. Але відновлення цих стосунків не зруйнувало той душевний бар’єр, за який Наталя спробувала ступити одного разу і за який мама не пустила її. Зрозуміти це було важко, тим більше, що Ірина Дмитрівна знала: Наталі відомо про батька. Однак вона, як і раніше, уникала цієї теми, не наважуючись, здавалося, навіть вимовити ім’я Фріснера.
Та одного разу Наталя почула, як мама назвала це ім’я в розмові з іншою, зовсім сторонньою їй людиною. Ту розмову, а точніше уривок її, Наталя почула випадково.
Якось, повернувшись з роботи і відімкнувши двері своїм ключем, Наталя почула голоси в маминій кімнаті. Схвильований голос Ірини Дмитрівни дзвенів на якихось незвично високих нотах. Це одразу насторожило Наталю.
— Безглуздо, кажете? Можливо! Але тоді я не могла вчинити інакше. Я не хотіла зв’язувати Оскара.
— А тепер… — намагався заперечити їй співрозмовник.
— Ні! — швидко перебила його Ірина Дмитрівна. — Це було б уже зовсім безглуздо!
Наталя не ввійшла — влетіла до маминої кімнати. І перш ніж урвалася розмова, вона побачила полковника Кулінича, який сидів за столом навпроти мами.
Погляд, яким її зустріла Ірина Дмитрівна, утримав Наталю від будь-яких розпитувань…
Цілий тиждень ця несамохіть підслухана розмова не виходила з Наталиної голови.
В кінці жовтня приїхав із Москви Лежнєв — він хотів побувати на заключному засіданні трибуналу, але встиг тільки на самий кінець, коли підсудним надали останнє слово. Вукалович, Рененкампф і Палій визнали себе винними по всіх пунктах звинувачення і просили суд про полегкість. А Бадюк лишився вірний собі: навіть в останньому слові він викручувався, брехав, ганьбив свідків, намагався перекласти вчинені ним злочини на своїх спільників.
Коли суд пішов, щоб винести вирок, і конвоїри повели підсудних до виходу, Наталя підійшла до Лежнєва.
— Василю Тимофійовичу, пам’ятаєте, ви розповідали про останню зустріч з моїм батьком? — скоромовкою спитала вона, боячись, що він підійде до товаришів, які чекали на нього. — Ви тоді подарували йому кортик. Як же могло статися, що цей кортик опинився у мами? Адже батько загинув через кілька хвилин після того, як попрощався з вами. Він потонув у болоті, і ви не знайшли його тіла.
Лежнєв заходився шукати по кишенях сигарети, але так і не закурив.
— Кортик? — перепитав піл, ховаючи сигарети назад у кишеню. — Мабуть, я щось наплутав — минуло стільки років…
Закінчився суд, і Лежнєв мав виїжджати вже зовсім. Наталя подзвонила йому в готель, поцікавилась, о котрій годині відлітає літак. Та Лежнєв жартома сказав, що від нього не так просто скараскатися — він затримається у Сосновському ще на день-два.
— Не відпускають мене партизани, Наталю Сергіївно. Годину тому вдерлися в номер, відібрали квиток, намагалися навіть валізу винести. Довелося дати слово, що лишуся на неділю. Хочемо в Лисичанське урочище поїхати — дуже пам’ятне для мене місце. Приєднуйтеся до нашої компанії.
— Я не партизанка і на таку компанію права не маю, — сказала Наталя. — Ні, серйозно, Василю Тимофійовичу, не зможу — мамі треба допомогти — вона затіяла передсвяткове прибирання. На цілий день вистачить роботи.
Та прибирати в неділю Наталі не пощастило — вранці по неї заїхав Кулінич.
— Збирайся, їдемо в ліс до партизанів, — тоном, який не припускав заперечень, велів він.
Наталя спробувала відмовлятись, але він накричав:
— Я не питаю, хочеш ти їхати чи ні. Поїдеш! Це не запрошення — наказ. Даю три хвилини на збір.
— Їдь. Звісно, їдь, — підтримала Ірина Дмитрівна. — Хоч трохи на повітрі побудеш. Та, мабуть, і я сьогодні не зможу зайнятися домашніми справами. — Вона чомусь затнулася, а потім поквапливо додала — Ще встигнемо прибрати — до свят більше тижня.
У Лисичанському урочищі Наталя була двічі. Коли ще вчилася в школі, з подругами ходила в дводенний похід по місцях бойової слави. А вдруге приїздила туди з Костянтином Михайловичем Савицьким. Це було три роки тому.
Тепер Лисичанське урочище було зовсім інше: біля підніжжя невисокого пагорба, на якому стояли обеліски, лежала чиста гладінь нещодавно спорудженого водоймища. Його протилежний
