«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

телевізора чаклували двоє зв’язківців-прикордонників. Лежнєв хвилювався, хоча це нелегко було помітити. Він не ходив, як звичайно, по кімнаті, а сидів на дивані, читав якусь рекламу. Та саме з того, що він сидів, ні з ким не розмовляв, навіть привітався, мовчки кивнувши головою, — Наталя здогадалася, що він хвилюється. Хвилювався не тільки Лежнєв — Кулінич раз по раз квапив зв’язківців, котрі налагоджували систему ближнього телеспостереження. Коли вона спитала в Кулінича, навіщо це, він одмахнувся:

— Побачиш, — і вийшов з кабінету.

Розмовляти можна було тільки з Винником.

— Що нового? — спитала його Наталя.

— З учорашнього дня — нічого.

— А навіщо це? — показала вона на зв’язківців, які тягли кудись тонкий кабель.

— Лежнєв хоче зафіксувати момент затримання «Привода». Крім того, що потаємні камери передадуть сюди зображення, — він показав на телевізор, — те, що відбуватиметься, знімуть ще й на кіноплівку.

До кімнати зайшов начальник контрольно-пропускного пункту — кремезний, підтягнутий підполковник-прикордонник. Він відрекомендувався Олійнику, дав йому список туристів, які відлітали за кордон.

— Сталися деякі зміни, товаришу генерал, — сказав він. — З групою летять ще троє. На звороті дописано їхні прізвища.

Наталя хотіла зазирнути в список. Але його взяв Олійник, переглянув, дав Лежнєву, показавши на якесь прізвище. Той кивнув головою і сховав список до кишені.

Час тягнувся страшенно повільно. Та ось у кімнату зайшов прикордонник і доповів, що автобус із туристами вже виїхав. Одразу ж на столі задзвонив телефон. Винник покликав Лежнєва.

— Вас, Василю Тимофійовичу.

Лежнєв узяв трубку, з півхвилини мовчав, потім сказав.

— Зрозуміло. Припиняйте спостереження і приїжджайте в аеропорт.

Поклавши трубку, він якусь мить стояв у задумі, а тоді всміхнувся:

— Дзвонив капітан Кравчук. Тамара Ільківна так і не прийшла по сережки.

— Та-ак, — спроквола мовив Олійник, — ще один фокус.

Лежнєв одвів його вбік, про щось заговорив пошепки.

— Василю Тимофійовичу, — заходячи в кімнату, звернувся Кулінич до Лежнєва, — апаратуру в залі огляду налагоджено. Треба налагоджувати й на льотному полі?

— Неодмінно!

— Прибув автобус із туристами, — виглянувши у вікно, сказав Винник.

Наталя подалася до вікна, але її зупинив Лежнєв.

— Ходімо краще на свіже повітря. Подивимося, хто там приїхав.

— А чи треба? — серйозно спитала Наталя.

— Треба.

На відміну од інших пасажирів туристи, які відлітали за кордон, трималися тісною групою. Групою вони ввійшли в аеровокзал, разом піднялися сходами на другий поверх; групою обступили кіоск із сувенірами, і тільки в буфеті цю єдність було порушено — дехто підійшов до лотка з прохолодними напоями, а дехто пішов до прилавка, де стояли пляшки з міцною рідиною.

Нетребу і його дружину Наталя помітила, коли вони вже відходили од прилавка. Тамара Ільківна щось сердито казала чоловікові. Але той тільки всміхався. Хтось гукнув Наталю, і вона на мить втратила з поля зору подружжя Нетреб. До неї підійшов адвокат Пославський, галантно поцілував руку. У петлиці його піджака яскравів значок «Інтурист», а в руці була валіза. Наталя з чемності спитала, куди він летить.

— У Чехословаччину, — задоволено всміхнувся Пославський.

— Бажаю добре провести час, — сказала Наталя. — Щасливої дороги.

Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу — привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.

— У вас багато знайомих, — сказав Лежнєв.

— Не так уже й багато, — почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.

— Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!

На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.

— Оце увесь твій багаж? — спитала Наталя.

— Не сміши мене, — пирхнула Аллочка. — Це саквояж мого попутника і кавалера.

Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.

— Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? — спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. — Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!

Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.

— Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?

— Ні, — сказав Лежнєв, — проводжаю невловиму людину.

— Якщо вона невловима, то як же можна її проводжати? — всміхнувся Бадюк.

— Та якось уже постараємось, — так само весело відповів Лежнєв.

— А я вирішив у Чехословаччину з’їздити, — сказав Бадюк. — Торік побував у Болгарії на Золотих пісках, а позаторік — на румунському Чорномор’ї, а тепер хочу по чеських Татрах полазити.

В цю мить Наталя знову побачила Нетребу. Він стояв неподалік од аптечного кіоска. Та ось він озирнувся, очевидно, когось шукаючи, помітив Наталю й одвів очі. Попрощавшись із Аллочкою та Бадюком, Наталя показала Лежнєву на Нетребу.

— Що ж, підійдемо, — подумавши, сказав Лежнєв. — Побажаємо і йому щасливої дороги. Ми з ним давні знайомі, — ще в сорок третьому я його в одній партизанській справі допитував. Та, по-моєму, він на мене не ображається. Або вдає, що не ображається. Нещодавно зустрілися — цілуватися кинувся.

Подружжя Нетреб вони знайшли в залі чекання. Побачивши Наталю, Тамара Ільківна спаленіла, одвернулась. Але її чоловік устав, ввічливо привітався з Наталею, міцно потис руку Лежнєву. Тамара Ільківна також подала Лежнєву руку.

— Ви так і не зайшли до нас, — сказала вона. — А ми вас ждали.

— Винен, — сказав Лежнєв. — Закрутився. Куди це ви відлітаєте?

— В Чехословаччину, по туристських путівках, — відповів Нетреба. — Чекаємо митного огляду. Неприємна процедура. Кажуть, декого навіть обшукують. Правда?

— Про це ти краще товаришку Супрун спитай, — не