«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

— Ходімо.

У номері Кравчук вийняв з кишені невелику коробочку, в які звичайно упаковують обручки та наручні годинники, поклав на долоню, відкрив. На подушечці лежали золоті сережки, оздоблені досить великими коштовними каменями.

— Що це? — спитав Лежнєв.

— Два брильянти по десять каратів. Тиждень тому якась Тамара Ільківна приватно замовила одному неперебірливому ювелірові оці сережки. Брильянти, певна річ, її. Просила зробити до сімнадцятого, бо в цей день вона виїжджає.

Лежнєв узяв сережки, оглянув їх.

— Хто ця Тамара Ільківна? — спитав він, бачачи, що Кравчук жде не діждеться запитання.

— Прізвища не назвала, — Кравчук зробив багатозначну паузу.

— Як же вона довірила ювелірові таку цінність?

— Ювелір по-своєму чесна людина; без цього в їхній професії не можна. Що ж до загадкової Тамари Ільківни, то тут є зачіпка: вона прохопилася словом, що її чоловік завідує магазином.

— Ну, не така вже й загадкова ця ваша Тамара Ільківна, — мовив Лежнєв. — Ім’я, по батькові назвала, про чоловіка розповіла.

— Я ж не кажу, що розшуки втомили мене, — трохи образився Кравчук. — Правда, сьогодні я примусив працювати понадурочно всіх кадровиків сосновських торгів, але завмага з дружиною Тамарою Ільківною знайшов. Це відомий вам Нетреба Ярослав Степанович. Серед усіх завідуючих магазинами тільки він має дружину Тамару Ільківну. Ще одна обставина: подружжя Нетреб у суботу їде за кордон. У них туристські путівки за маршрутом Чехословаччина — Австрія.

— Так, так, — мовив Лежнєв, ще раз оглянувши сережки. — Коли Тамара Ільківна повинна прийти по них?

— Уранці сімнадцятого.

— В день від’їзду?

— Виходить, так.

— Цікаво… Поверніть сережки ювелірові і встановіть спостереження — можливо, вона прийде раніше.

— Зрозуміло, — сказав Кравчук. — А що робити з цим?

Він подав Лежнєву якогось листа. Судячи із штемпеля на конверті, листа надіслали авіапоштою з Москви 13 серпня, тобто менше ніж добу тому. Адресовано його на Сосновський головпоштамт, до запитання Білоцерківському І. С. Прізвище й ініціали збігалися з останнім «псевдонімом» Вукаловича. Лежнєв розгорнув листа. Від нього тонко пахло жіночими парфумами.

«Мій дорогий!

Дуже хочу бачити тебе. Але обставини складаються так, що зараз приїхати не можу. Зроблю це в кінці місяця. Благаю, будь обережний. Не вір Славці — він підступна людина. Може, не кліпнувши оком, продати. Якнайшвидше кінчай з цим… Велике спасибі за посилочку.

Люблю. Цілую тисячу разів.

Твоя К.»

— Може, тут якась помилка? — спитав Кравчук. — І це не той Білоцерківський?

— Ні, не помилка, — сказав Лежнєв. — Залиште листа мені.

Тільки-но Кравчук пішов, Лежнєв замовив телефонну розмову з Москвою. Чекаючи дзвінка, вийшов на балкон покурити. Поки дали Москву, викурив не одну ситарету. Та ось нарешті Москва відповіла. Почувши в трубці знайомий голос, Лежнєв не привітавшись спитав:

— Де Кіра?.. Питаю тому, що треба… Куди поїхала?… — Він узяв конверт, ще раз подивився на поштовий штемпель. — Зрозуміло. Ти розповів їй про Костю?.. Звісно, хвилюватися їй тепер не можна… Який у неї тиск?.. Нічого, в санаторії підлікують. Їй треба кидати цю скажену роботу… Ну, а тебе коли ждати?.. Ти, як завжди, приїздиш у свинячий голос… Ага, ось іще що: які в Кіри духи? Ну, духи — парфуми, розумієш?.. Не знаєш? Я так і думав… Ага, на восьме березня «Красную Москву» даруєш! Але ж тепер серпень… Ну, гаразд. На добраніч. Вибач, що розбудив.

Роздягаючись, Лежнєв ще перебував у полоні своїх думок, а в такі хвилини він був неуважний — піджак повісив на один стілець, сорочку — на другий і тільки краватку сховав у простору готельну шафу. А потім, чомусь усміхнувшись, підійшов до спальної тумбочки, дістав із шухляди і поставив сторчма поряд з нічною лампою розпечатану пачку сигарет «Мир».

Уже лежачи в ліжку, знову закурив, тільки не «Мир», а свою незмінну «Аврору»…

У середу в обласній газеті було надруковано нарис Бадюка і Євгена Горіна про Савицького. Нарис був теплий: у ньому розповідалося про бойове минуле Костянтина Михайловича, про його останній подвиг. Але найбільше було сказано про людину, лікаря, педагога, незмінно принципового в основному — у своєму ставленні до людей, суспільства, до свого громадянського і партійного обов’язку.

А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу — кінчилася її сумна відпустка…

Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.

— Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала — так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.

— Спасибі, Сільво, — мовила Наталя і запитально глянула на Трача.

— Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, — знічено, як здалося їй, мовив Трач. — Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.

— Куди направлення? — поцікавилася Наталя.

— На хімфармзавод, — сказала Сільва. — Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.

— Правильно, — сказала Наталя. — Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?

— Повернуся, — кивнула Сільва. — Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних — торішні зарахують.

— Виходить, усе гаразд, — сказала Наталя.

— До цього ще далеко, — зітхнула Сільва. — Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!

— Що значить «байдуже»? — строго спитав Трач. — Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.

— Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.

— І заміж