«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев
— Як? — здивувалася Наталя.
— Після митного огляду він не буде такий обережний, — сказав Лежнєв і кивнув прикордонникові. — Так, так товаришу підполковник, дозволяйте посадку!
Начальник контрольно-пропускного пункту вийшов з кімнати. Повернувся він хвилин через п’ять, підійшов до Лежнєва, щось сказав пошепки.
— Ну-ну, — кивнув Лежнєв, — побачимо, як працює ваша техніка на відкритій місцевості.
Минуло ще кілька нестерпно довгих хвилин, перш ніж на екрані телевізора з’явилися туристи, що йшли на посадку. Наталя побачила Пославського, Бадюка, Аллочку Зарембу. Бадюк ніс Аллоччину дорожню сумку. В такі сумки звичайно кладуть предмети першої необхідності: речі туалету, продукти, дощовик. Сумка була досить містка, і Наталя пригадала, що в залі огляду Аллочка не поклала її на стіл, а тримала в руці, і митники не звернули на це уваги.
— Дивись уважно, — пошепки сказав Наталі Кравчук, що сидів поруч. — Я, здається, зрозумів Лежнєва.
Аллочка й Бадюк були вже на півдорозі до літака, коли до них підійшов сержант-прикордонник, щось сказав Аллочці. Вона обурено здвигнула плечима, обернулася до Бадюка.
— Беріть крупніше сержанта Конлоєва з блондинкою, — сказав у мікрофон начальник КПП. — І її супутника теж…
Аллочка про щось попросила Бадюка. Той кивнув, переклав сумку з руки в руку і тільки потім передав її Аллочці. Однак між першим і другим рухом він трохи забарився: чи то спіткнувся, чи то підвернув ногу, але на якусь мить повернувся спиною до сержанта…
— Узяв! — неждано крикнув Олійник і схопив Лежнєва за рукав. — Ти бачив, як він це зробив? Узяв із сумки і переклав у кишеню!
— Не бачив, але здогадався.
— А я не помітив, — признався Винник.
— Потім прокрутимо кіноплівку в уповільненому темпі, — сказав Кулінич. — Він дуже швидко це зробив. Проте я бачив.
Від хвилювання Наталя навіть підвелася, заступаючи Кравчукові екран.
— Сядь, — смикнув її Володя.
— Як же це так? Виходить, Аллочка нічого не знала. Навіщо її затримали?
— Її відпустять, — відповів Лежнєв. — Важливо було лишити його без прикриття, змусити взяти те, що він не хотів тримати при собі.
Тим часом на екрані було видно, як сержант розглядав Аллоччине посвідчення. Аллочка щось казала, розмахувала руками — певно, обурювалась. Одначе сержант забрав у неї посвідчення і жестом велів іти за ним.
Бадюк співчутливо розвів руками: мовляв, що я можу зробити, і рушив до літака. Але наздогнати попутників уже не міг — його зупинили два офіцери-прикордонники.
Ще до того як Бадюка завели в кабінет, Наталя почула за дверима його обурений голос:
— Ні, товаришу лейтенант, я цього так не залишу! Прошу негайно зв’язатись із начальником обласного управління КДБ полковником Куліничем…
На цьому Бадюк обірвав фразу — його завели до кабінету. Ніколи ще Наталя не бачила такої непідробної, такої безпомічної розгубленості, яка з’явилася на обличчі Бадюка. Його погляд перебігав то з Лежнєва на Олійника, то з Олійника на Кравчука, то з Кравчука на Наталю і знову на Лежнєва. Та ось він побачив Кулінича.
— Сергію! — Бадюк навіть ступив до нього. — Ти ж мене знаєш не перший день!
Кулінич не відповів, і Наталя помітила, як стиснулися його великі кулаки.
— Василю Тимофійовичу, — кинувся Бадюк до Лежнєва. — Поясніть, у чому річ? На якій підставі?!
— Підстава лежить у кишені вашого піджака, Ігоре Семеновичу, — сказав Лежнєв. — Правда, до цього вона лежала в сумці Алли Заремби, а ще раніше — в тайнику під руїнами Мисливського замку, але тепер — у вас в кишені. Покладіть коробку на стіл, «Привид»! Самі покладіть!
Із протоколу судового засідання військового трибуналу в справі звинувачення Бадюка Ігоря Семеновича, Вукаловича Йосипа Станіславовича, Палія Георгія Зіновійовича, Рененкампф Ади Миколаївни.
20 жовтня 1968 року.
Засідання продовжено після перерви.
Викликають свідка Кочерянц. Головуючий попереджає свідка про відповідальність за неправдиві свідчення, після чого пропонує розповісти все, що їй відомо у справі.
Кочерянц. У вересні 1942 року мене разом із студентами технікуму, де я вчилася, евакуювали з Новоросійська морем. Наш пароплав потопили; мене підібрали німецькі моряки. Я попала в концтабір біля Сімферополя, а в листопаді мене перевели в Городенківський табір. Звідти забрали в Мисливський замок. Не витримавши катувань, я дала згоду співробітничати з німецькою військовою розвідкою. Цьому немало сприяв шантаж, до якого вдалася підсудна Рененкампф. Мова йде про відомі суду фотографії. Пройшовши двомісячну підготовку в розвідшколі, я дістала завдання перейти лінію фронту і вкорінитись як агент з перспективою. Мала розшукати своїх батьків, вступити до інституту і протягом найближчого часу вийти заміж або за старшого офіцера Червоної Армії, або за ведучого інженера оборонного заводу, чи за керівного радянського працівника. Про своє місце проживання повинна була написати в Москву до запитання якомусь Ібрагімову. Це завдання я виконала: батьків розшукала в Сухумі, там же вступила до інституту, вийшла заміж за майора-льотчика, про що повідомила Ібрагімову. Згодом мені мали дати робоче завдання. Однак такого завдання я не дістала. Я розкаялась у своїй малодушності, але з’явитися в органи безпеки з повинною не наважилась. У 1944 році мого чоловіка було тяжко поранено, і його демобілізували. В 1948 році ми переїхали в Гагру. У нас було вже троє дітей. Минали роки, мене ніхто не тривожив. Я вже думала, що абверівці загубили мої сліди. Та в червні цього року мене зупинив на вулиці підсудний Палій, назвав мою кличку і пароль. Я поїхала з ним за місто, де зустрілася з підсудним Вукаловичем. Шантажуючи мене моїм минулим, він зажадав «відступних». Я віддала всі наші заощадження. Палій передав мені компрометуючі мене фотографії і негативи. Та це був обман: вони дали мені дублікати. 11 серпня я одержала телеграму від підсудного Бадюка, в якій згадувалася моя абверівська кличка. Цією телеграмою Бадюк викликав мене в Сосновське, натякаючи, що в разі неявки на мене чекають неприємності. Я вилетіла в Сосновське. Бадюк зустрів мене в аеропорту, шантажуючи тими самими фотографіями, велів піти до ювеліра і замовити в нього брильянтові сережки. Він дав два брильянти і
