Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Суть справи в тому, Pater Beatissimus, – відповів Петр, – що наймення Петр із Кукані – наймення дворянське, яке, безперечно, передбачає існування маєтку під назвою Кукань, звідки походить мій рід. А проте на всьому білому світі, либонь, не знайти села, фортеці, града чи замку, позначених такою назвою. Мовою моєї вітчизни, Богемії, столиця якої – Прага – була імператорською резиденцією, слово «кукань» означає кошик з гніздом для квочки.

За всю історію палацу святого Петра, мабуть, не було ще такого випадку, щоб хтось в одному з його неприродно пишних покоїв заговорив, nota bene, латиною, про щось таке буденно нікчемне, як кошик з гніздом для квочки, через те папа, почувши це, спершу широко розплющив свої примружені очі, а відтак відкашлявся й, стримуючи сміх, вигукнув:

– Як-як?

І Петр, дивлячись просто в почервоніле обличчя Його святості, всміхнувся своєю чистою усмішкою недосвідченої юності:

– Кошик з гніздом для квочки, Pater Beatissimus, моєю рідною мовою це і є «кукань», а оскільки я не походжу з квоччиного гнізда, то в розумінні Божої правди я і не з Кукані. Насамперед мій батько не був дворянин, він був усього лише бідний алхімік і звіздар, а також знахар і парфюмер, який знався й на приготуванні бальзамів та ліків, а його милість імператор за певні особисті послуги подарував йому дворянський титул з додатком «із Кукані», по-людському – тільки по-людському – нітрохи не замислюючись над тим, що прийменник «з» поєднується з містом, звідки хтось або щось прибуває чи походить. Однак не можна прибувати чи походити з міста, яке не існує.

Папа хвилину помовчав, усміхаючись, а коли заговорив, то з виразу його обличя було видно, з якою насолодою він утішається кожним словом своєї блискучої латини.

– Не треба мати особливу гострість розуму, щоб зрозуміти, Петре з Кукані, що твоя сумлінність у питаннях правди викликана передусім бажанням сяйнути перед Моєю святістю ефектною ораторською промовою, ефектною, підкреслюю, і не більше, бо твої слова хоч і були плавні й приємні на слух, однак їм бракувало будь-якої наукової цінності. Та нехай, я люблю людей проречистих, а ти, Петре, тут показав себе eminenter,[133] що я ціную ще вище, знаючи, що ти зовсім недавно впав з вежі, і будь-кого іншого це позбавило б дару мови на довгий час, якщо не назавжди; але якщо я, як уже сказав, люблю людей проречистих і кмітливих, то не менше мені імпонують і люди витривалі й уперті, і тим краще, якщо всі ці риси поєднуються в одній особі. Навіть більше – я можу втішити тебе, Петре Куканю з Кукані, повідомленням, що й болюче питання з’ясування твоєї особи, здається, вирішене, бо я не такий простачок, аби покликати до свого трону пелехатого парубка, який щойно впав із вежі, і питати його, чи він і справді той, за кого себе видає, і всі свої дальші дії грунтувати на його запевненнях, що він дійсно ним є. О ні, в жодному разі; у моїй канцелярії записується і регулярно реєструється все, що коїться в світі, над яким я владарюю як намісник Божий на землі, так само, як і все, що відбувалося за часів моїх попередників, – між іншим, навіть усі підвищення в дворянський стан, які робилися з волі й наказу імператора, бо мені ще до того, як ти ввійшов до цієї зали, було добре відомо, що й справді існував празький алхімік на ім’я… підкажи мені…

– Йоаннес або Йоганнес, – відповів Петр, – мовою моєї рідної Богемії Ян або Янек, муж вельми вчений і шляхетний.

– Слушно, mi fili, – сказав папа. – Про його вченість і шляхетність я нічого не знаю, але мені відомо, що мужа, якому приблизно двадцять один рік тому імператор у винагороду за його службу додав до імені слова «із Кукані», справді звали Янек, що без сумніву означає Йоаннес; а цього, не маючи в розпорядженні моєї канцелярії, не міг би знати ніхто, за винятком близьких йому людей. Отож виходить, що в нас поки що все в’яжеться.

«Зате далі все розсиплеться», – подумав Петр, і при цій думці поза спиною в нього сипнуло морозом.

– Розкажи мені тепер, бо мене це дуже цікавить…

«Почалося!» – подумав Петр.

– …як ти, син землі, неабияк віддаленої звідси й мало чим відомої, хіба що своєю невиправною єрессю, опинився тут, і як це сталося, що ти, чужинець, так рішуче втрутився у політичні події страмбської держави?

Папа всівся зручніше і, підперши праву щоку трьома випростаними пальцями правої руки, як це роблять люди в театрі або на концерті, налаштувався слухати.

Петр мить повагався, не знаючи, з чого почати, а тоді заговорив:

– Моя історія така заплутана й при цьому сповнена такої гіркоти і відчаю, Pater Beatissimus, що я зважуюсь викласти її Вашій святості лише після того, як Ви самі цього забажали. Бо, як каже святий Августин, ніщо в світі не діється випадково й без певного сенсу: за всім, що трапляється навіть з найнікчемнішою людською мурашкою, слід угадувати вищі наміри Провидіння. Але я й досі, на жаль, не можу своїм недолугим розумом збагнути сенс ударів і зрадливості долі, які переслідували мене все життя, а головне, я не годен зрозуміти, чому я, хто завжди намагався чинити справедливо, щоразу вступав у конфлікт з правителем, який вершить долі народу.

– Приміром, з герцогом Танкредом, – прихильно сказав папа. – Але ти не надавай цьому значення, mi fili, герцог Танкред був поганим правителем, і свій безславний кінець він заслужив цілком.

– Я не маю на оці покійного герцога Танкреда, – провадив далі Петр, – бо цей вельможа був майже не помітний серед володарів; я маю на оці найбільших з великих світу цього, перед чиїми тронами мені судилося стати,